«Аристократ» із Вапнярки

— Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар...

— Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені наравляться мужчини нєжниє.

Сідалковський на знак згоди кивнув головою.

— Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать — це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше...

РОЗДІЛ XIV,

в якому розповідається про повернення з далеких мандрів Адама і Єви, «Фактус» і «сьоме небо», натюрморт, Мадагаскар і Дагомею, подвиг Баронецького, його заяву і далекого тезка

Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.

Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).

Адам привіз Єву швидким спецпоїздом «Жорнівка — Янушполь» з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.

Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну Прописку в самому центрі столиці.

Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.

— Єво, це Київ,— сказав Адам, нахилившись до її вушка.

— Який він? — чи то запитала, чи то ствердила Єва.— Свічки які?

— Каштанові,— посміхнувся Адам.

— Я знаю. Які вони?

— Гарні,— промовив Адам.

— Я бачу,— промовила Єва.— Це Київ? — чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.

— Так, Єво, Київ. А це мій дім,— показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.

Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.

— Боже? Який він?

— Високий! Поки що найвищий у місті.

— Єві страшно, Адаме,— і вона притулилася до нього.

Адам жив у цьому будинку. На самісінькій його вершині, де почував себе, як на сьомому небі. Коли над містом ішов дощ, сусіди з нижніх поверхів сушили на Адамовому балконі білизну. Дощові хмари проходили внизу, і Адамові весь час здавалося, що він у салоні надзвукового лайнера. Це був новий житловий будинок вчених, який мав просту і лаконічну назву — «Фактус». Він, здавалося, силоміць уліз поміж будиночки-старожили, які пам'ятали ще князя Ярослава. «Фактус» вважав себе модерністом і стояв серед «класиків» з гордо піднятою головою, зверхньо демонструючи свій залізобетонний модерн, як баскетболіст на зустрічі з молодшими учнями спортивної школи-інтернату. Площа, яка здавалася колись великою й просторою, тепер нагадувала дитячий майданчик, а перехожі — дітей. Коли Адам дивився вгору і по небу пливли хмари, йому завжди ввижалося, що «Фактус» ось-ось упаде...