«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Сідалковський справді задумався: «З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі «Все для інтуриста» — ще сяк-так. Але лотерейні квитки... У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками «ролс-ройс». Ніколи!»
— Якщо добре піде, можете непогано заработать,— долітали до свідомості слова Мері.— Матимете свої гроші...
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. «Треба вміти крутитися»,— згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко,— сказала вона.— Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин,— Карапет подала Сідалковському штани.— Валіко теж любив. Казав: «Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу».
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет.— Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік,— обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу,— вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському.— Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається...
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна,— рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит.— Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в ждані Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона,— Карапет перегорнула сторінку альбома.— Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара — млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.
— Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь,— долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки.— Тамара — активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака...
«Це мені ні до чого,— думав Сідалковський.— Я не директор Будинку культури».
— Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.
«Це ми знаємо».
— На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся,—закінчила Карапет.
«Тар-тюф, тар-тюф,— билося серце у Сідалковського.— Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?»
— Як вашої дочки прізвище? — запитав уголос.
— Якої?
— А хіба у вас, в усіх прізвища різні?
— А як ви думали, Сідалковський? Старшої — Будкевич. Середульшої — Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.
— Звідки ви взяли, що я голодранець? — Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.
— А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас...
Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.
— На правах зятя,— посміхнувся криво.
— Оце я розумію,— посміхнулася Карапет.— Таких люблю і обажаю.
Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.
Мері витягла з сумки два донецьких «Гулівери». Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. «Гулівером» не заїдав.
— Середульша дочка...— провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою «Дездемона».
«Зараз почне душити»,— подумав Сідалковський, але не сказав нічого.
— Середульша — Надія. Найменша — Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим,— кивнула на костюм.