«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Одну хвилинку,— секретарка кліпнула віями, від яких по приймальні розійшовся приємний прохолодний вітерець, щезла за чорним дерматином і в ту ж мить з'явилася знову.
— Будь ласка, товаришу Сідалковський. Заходьте. Калістрат Полікарпович чекають на вас.
Ми не будемо до подробиць описувати зустріч директора райхарчоторгу і Сідалковського. Директор у нашому романі ніякої ролі не грає, тож лише двома-трьома словами скажемо: Сідалковський у кабінеті буквально закипів. У нього піднялася така температура, що на директорському чолі рясно виступив піт...
Потім директор довго тис руку Сідалковського і промовляв:
— Товаришу Сідалковський, зараз, цієї ж секунди помилка буде виправлена. Анго,— звернувся він до дівчини з віями «сизе крило», яка Сідалковському інтенсивно сподобалася, але ради ідеї він готовий був іти на деякі втрати.— Анго, негайно передайте на всі харчоблоки, щоб познімали старі транспаранти і вивісили нові!
— Але ці висять у нас лише три дні,— спробувала заперечити Анга.
— Анго,— глянув директор на неї поглядом, протилежним батьківському.— Місячник проходитиме під девізом... Пробачте, як ви сказали, товаришу Сідалковський?
— Точність порції — ввічливість харчовика,— відчеканив Сідалковський, круто повернувся і, задоволений сам собою, вийшов, навіть не глянувши на постать директора, що набрала форми старого лекала.
Вдома Сідалковський скинув піджак і повалився на ліжко, як статуя, не згинаючись у корпусі. В квартирі Карапет постійно змагалися два різних запахи: дешевих парфумів і цигарок «Дездемона». Їх Мері палила на ніч, і вони своєю концентрацією постійно душили Сідалковського.
— У райторзі,— переодягаючись за шафою, повідомила Карапет,— вам, Сідалковський, пропонують роботу.
— Яку? — перепитав він.
— Розповсюджувати лотереї...
Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:
— Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..
— Мері,— сказав він,— вийдіть із-за шафи і гляньте сюди...
Вона вийшла і почала перелякано озиратися.
— Гляньте сюди,— показав він на себе.— Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський — і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав...
— Але комусь продавати нада...
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого...
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: «Муся, хто у тібя живьот?» Він мене називає Муся. А я йому кажу: «Студент». Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що «вічний»?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса.— Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля «ролс-ройс» першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт,— повторив Сідалковський.— Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а,— махнула рукою Мері.— Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє... Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві,— театрально розвів руками Сідалковський.— Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш «Хвіндіпош». Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями,— він присів і, обхопивши голову, почав зважувати.— Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть... А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі,— у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
«Не в грошах щастя,— міркував. Сідалковський.— А в гаманці, набитому ними».
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки... Так що у такій формі — не той фасон.