Балакучий згорток

— Як що? Це невидиме чорнило, — пояснив Етельред.

— Чому тоді його видно? — допитувався василіск.

— Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, — пояснив Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказав василіск. — Відкрий-но пляшечку, й ми подивимось, як ти напишеш щось невидиме.

— Який ви недовірливий народ! — пробурчав Етельред. — Як ви побачите, що я напишу, коли воно буде невидиме?

Однак він узяв пляшчину, відкоркував її… І раптом сталося щось надзвичайне. Всі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози, до того ж, вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, із ніздрів у них виривалися потужні струмені диму та вогню. Етельред, в одній лапі стискаючи пляшечку лавандової води, а другою притримуючи на голові циліндр, змушений був із неабиякою спритністю стрибати то туди, то сюди, щоб не спектися на вишкварку.

«Цікаво, — подумала Пенелопа, — чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді хлюпнула нею собі на одяг».

Тим часом василіски вже не витримували. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі в них сльозилися, вони чхали довгими струменями полум’я, аж поки нарешті розвернулися і, кашляючи та бризкаючи на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового Лісу.

— От чорт! — видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. — Оце фокус! Чого вони, га?

— Етельреде, — сказала Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потроху тліли. — Я ще ніколи в житті не бачила, щоб хтось повівся так хоробро, як ти щойно.