Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Розділ III

Олександр Шумський та проблеми українізації радянської України

XII з’їзд партії ухвалив постанову про запровадження політики коренізації, сподіваючись зблизити народи Радянського Союзу. Влада мала на меті так об’єднати між собою нації, щоб неросійські розчинилися, і в результаті зовсім знівелювався національний поділ. У основу такої політики було покладено припущення, що офіційне заохочення до культурного розвитку народів буде сприйнято вдячно, а визнання національного розмаїття сприятиме міжнаціональній єдності та продемонструє, що немає приводів боятися зближення.

Але більшовицькі припущення — то одне, а реальність — то інше. Що як підтримка національного розмаїття тільки стимулює людей прагнути до ще відчутнішої відмінності від інших? Раптом вони вирішать, що зовсім не хочуть російського впливу? Чи усвідомлять, що прагнуть більшої незалежності, ніж їм дозволяє Москва? Це все питання, що випливають із традиційного способу мислення, яке Ленін намагався відкинути у своїх творах із національної проблематики. Леніністи вважали, що вождь більшовиків у цьому має рацію, а будь-які сумніви критиків безпідставні. Але, на жаль для леніністів, трапилося все якраз навпаки. Через три роки після початку коренізації Олександр Шумський вимагав замінити на посаді голову КП(б)У, якого призначив Сталін для пришвидшення українізації, на українця. У літературі Микола Хвильовий закликав до цілковитої відмови від впливу російської культури й обстоював переорієнтацію України на Західну Європу. Через п’ять років Михайло Волобуєв рішуче стверджував, що Росія експлуатувала Україну як залежну колонію. Москва була шокована, що такі незручні для неї питання взагалі порушувалися та активно обговорювалися, і саме тому влада вирішила втрутитися, аби зупинити поширення цієї єресі.