Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
— Що?! Не бувати цьому! Ніколи!
— Як знаєш. Моя справа — запропонувати, — нервово хихикнула відьма й пішла геть. Вона зробила кілька неквапливих кроків, але, побачивши, що її не окликають, жваво повернулася назад.
— Ну подумай, яка тобі користь каменюкою стояти? Адже для людей ти тепер порожнє місце, тьфу, — зло сплюнула стара. — Навіщо тобі твоя душа? З нею тільки маячня та переживання. А коли королевою станеш, то тобі душа й зовсім ні до чого. Бездушною жити легше. Погоджуйся на чесний обмін і повертайся до свого жениха.
Злата з відразою позадкувала від старої відьми, а потім розвернулася й стрілою зметнулася по східцях до собору.
— Схаменися, нетямо. Сама від свого щастя відмовляєшся! — нісся їй услід сердитий крик.
У соборі панували розгубленість і метушня. Злата з легкістю пробиралася в натовпі. Земних перешкод для неї більше не існувало. Вона підбігла до вівтаря і, склавши в благанні руки, опустилася на коліна.
— Боже, підкажи мені шлях! Невже немає для мене повернення?
Раптом Злата почула за спиною перестук копит. Дівчина здивовано озирнулася й побачила біля дверей сліпуче білого єдинорога. Його шовковиста шерсть сріблилася, ніби була виткана з місячного світла. Єдиноріг нетерпляче труснув головою, і грива його зметнулася, як холодне полум’я. Ніхто не повернувся у бік чарівного звіра, невидимого, як і Злата. У граціозному стрибку він злетів над головами присутніх й опустився біля дівчини. Схиливши передні ноги, він став перед нею на коліна й торкнувся губами вінчальної сукні, немов цілуючи її.
«Я, мабуть, сплю і бачу сон», — подумала Злата.
Вона простягнула руку й обережно погладила неземного посланця.
— Значить, ти і є мій провідник. Що ж, хай буде так, — сумно посміхнулася дівчина.
З важким серцем вона кинула довгий прощальний погляд на гостей і, зупинивши очі на принці, ледь чутно прошептала:
— До побачення, мій коханий. Я ще повернуся.
Злата осідлала чарівного скакуна, той легко підхопився на ноги й одним стрибком виніс її з собору. На той час новина про перетворення нареченої облетіла весь майдан. Натовп гудів і хвилювався як розбурхане море.
Раптом до мармурових східців собору спустилася веселка. Примарний міст, витканий з повітря й світла, з’єднав небо й землю.
— Чудо! Веселка! Дивіться, знамення! — здивовано й у забобонному страху вигукували люди.
Білосніжний єдиноріг ступив на райдужний міст і щодуху поскакав у далеку заповідну країну чарівників і фей, несучи прекрасну вершницю у вінчальній сукні. Веселка палахкотіла під його копитами. Земля розчинялася в мерехтінні вогнів. А натовпу було невтямки, що це початок зоряної дороги, яка веде красуню-наречену в нові мандри. Люди не помічали ні єдинорога, ні дівчини. Лише маленький хлопчик вигукнув:
— Дивіться, по місточку їде фея на білій конячці!
Але ніхто не звернув уваги на його слова. Чи мало що вигадає дитина.
Розділ 7
Літописець
Вічність простиралася вгору, вглиб і вшир, не знаючи ні кордонів, ні часу. Темна, немов бездонна криниця, вона таїла в своїх глибинах світло зоряних розсипів. Люди дали їй ім’я Космос, але не зуміли розгадати й дещиці її секретів.
Ось звідкись із глибини Вічності випливла цяточка. Вона наближалася й росла. Незабаром можна було розібрати, що це осколок астероїда. Осідлавши ширяючий камінь і вчепившись у його шорсткуваті боки онімілими від напруги пальцями, на ньому сиділа стара, яка усіма гримасами й манерами нагадувала хижого звірка. Довгий шлейф рудуватої спідниці тягся за астероїдом, наче хвіст, який замітає сліди. Дехто з дрібної погані відразу впізнав би в ній Віщунку з Лисячої Нори. Але що змусило її залишити свій притулок? Як насмілилася вона піднятися до Вічності?
Віщунка не знала, як довго вона ширяє в небутті. Усередині в неї усе хололо від однієї лише думки про те, на який ризикований учинок вона зважилася, але крізь крижану завісу страху проривалися сполохи невгамовної радості. Хто б міг подумати, що вона шукатиме зустрічі з одним із Могутніх? Можливо, незабаром вона знайде силу й дрібна чаклунська братія вклонятиметься їй. Чаклунка нервово хихикнула й намацала через матер’яний ридикюль вуглинку, яка лежала там. Якщо дівчисько не захотіло мінятися по-доброму, тим гірше для неї. Відьма від злості заскреготіла зубами. Не києм, то палицею, вона одержить людську душу, і вся дрібна погань схилятиметься перед нею.
Раптом по чорному шовковому небу пройшли брижі, начебто пропливла зграйка грайливих срібних рибок. Темрява знову зімкнулася, і з неї виринуло ще кілька осколків астероїда. Віщунка затамувала подих. Сиві камені наближалися. Вони повільно, немов знехотя, кружляли в просторі. На одній із брил, схрестивши ноги, сидів чоловік із сувоєм папірусу на колінах. Пальці його відчужено перебирали, як вервечки, велику в’язку ключів, їх було рівно триста шістдесят п’ять. Віщунка зрозуміла, що зустріла того, кого шукала.