Неболови

Повз пролітали машини, проходили люди, а вона все сиділа закляклим бовваном, ще жива, але вже захолола всередині. Сонце стиглим абрикосом повільно котилося за ліс, розбризкуючи небом патьоки липового меду. Ніна підвелася й пішла туди, де сідало сонце.

У лісі було тихо. Не чути ні птахів, ні шелестіння листя. На мить їй стало моторошно, але скоро на зміну страху прийшов спокій. Якби хтось побачив зараз Ніну, вирішив би, що то божевільна. Вона ходила й обіймала дерева. Клени, осики, берестки. Товстезні і зовсім тоненькі. Виливала на них те, що відчувала зараз. Прощалася.

Біля одного дерева зупинилася на довше. Над головою росла міцна гілляка. Тут. Дістала мотузку із сумки, озирнулася в пошуках чогось, що можна було б використати за стільчик. Праворуч знайшлося товсте дерево, акуратно розпиляне кимось на рівненькі невисокі колодки. Зібравши всі сили, одну Ніна прикотила під свою гілляку, захекалася й сіла на неї перевести дух.

Пора.

Залізла на «стільчик», зіп’ялася навшпиньки і накинула мотузку на гілляку. Довго морочилася з петлею, але врешті накинула її на шию. Стояла і прислухалася до тиші.

— Хіба це тиша? Це ж музика! — сказала вголос і зіщулилася.

Звук порушив магію. Дерева незадоволено зарипіли. Ніна враз відчула, як нестерпно хочеться жити. Але треба було помирати. І вона відштовхнулася ногами від дерева.

Темрява накотилася липкою хвилею, поглинаючи свідомість. Перш ніж провалитися в неї, Ніна оскаженіло дряпала руками горло, намагаючись зробити бодай один рятівний ковток повітря. Але темрява була сильніша. Руки ще кілька разів сіпнулися — і повисли.

Небо. Лазурове, прозоре до скляної чистоти. Таке небо вона бачила лише на картинках райських тропічних островів. Там, на білосніжному піску під лапатими пальмами, босоногі жінки та чоловіки кольору молочного шоколаду слухали, як шумить океан. Вони мали такий щасливий вигляд, що, здавалося, небо над головою та пісок під ногами — це все, що їм потрібно. Проте там, на далеких казкових островах, навіть небо і пісок коштували дорого. Нінині очі тонули в безкоштовному клапті блакиті. Мабуть, це і є рай, і за мить вона почує тихий плюскіт хвиль, зачерпне в жменю пісок, і він зашелестить під її пальцями.

Ніна заплющила очі, готуючись розчинитися в блаженстві, розтектися по ньому теплим полуничним желе, аж тут в обличчя їй плюснули водою. Ніна закашлялась й інстинктивно затулилася руками, захищаючись від грубого вторгнення в її персональний рай. Протерла очі й спробувала сісти. Перед самим її носом стояли чиїсь ноги в чорних спортивних штанях. Узуті ноги були в картаті капці, крізь дірки на яких виглядали великі пальці.