Ніж, якого не відпустиш

15. Брати по Шуму

Це старий чоловік, він таксамо несе рушницю, але тримає її біля себе, націлену в землю. Його Шум голоснішає, коли він підходить до Гільді, він лишається голосний коли він обнімає її рукою і цілує її, вітається, він дзвинить, коли він повертається і його знайомлять з Віолою, котра аж відходить трошки назад від того, шо її так радісно зустрічають.

Гільді одружена з Шумним чоловіком.

Геть дорослим чоловіком, котрий ходить собі і Шумить.

Але як?..

— Слухай, шпанюче, — кричить на мене Гільді. — Ти там цілий день просидиш із повішеним носом чи повечеряєш із нами?

— Вечеря, Тодде! — гавкає Манчі і кидається бігти до них.

Я нічо не думаю. Я не знаю шо думати.

— Ще один Шумний друг! — кричить старий, проминаючи Віолу й Гільді і підходячи до мене.

Його Шум виходить з нього як яскравий парад, повний непроханих запросин і наполегливо добрих почутів. Шпанюк, і мости падають, і труба тече, і брати по нещастю, і Гільді, моя Гільді. Він дотепер тримає рушницю, але коли доходить до мене, то витягує руку шоб я міг її потиснути.

Я такий приголомшений шо реально її потискаю.

— Мене звати Тем! — більшменш кричить старий. — А ти хто будеш, шпанюче?

— Тодд, — кажу я.

— Дужприємно, Тодде! — він кладе руку мені на плече і практично шо тягне мене по стежці. Я спотикаюся за ним, ледве тримаючись на ногах, а він підходить до Гільді і до Віоли. — До нас уже не один місяць ніхто не заходив на вечерю, такшо звинтиляйте за наш скромний притон. І не ходив сюдою ніхто вже років дев’ять чи десять, але ласкаво просимо. Всіх ласкаво просимо!

Ми доходимо до інших і я дотепер не знаю шо казати і я перевожу погляд з Гільді на Віолу і на Тема і знову на Гільді.

Я тільки хочу, аби світ час відчасу був глуздим, це шо, так багато?

— Зовсім мало, Тоддику, — лагідно каже Гільді.

— Як це ви не піччепили Шум? — питаюся я, коли слова нарешті находять дорогу з моєї голови до рота.

І моє серце раптово підстрибує, підстрибує так високо, шо я аж чую, як в мене вирячуються очі і щимить в горлі, мій власний Шум стає голосний обнадіяний білий.

— У вас є ліки? — кажу я такшо мій голос майже ламається. — Існують ліки?

— Якби були ліки, — каже Тем, практично шо кричить, — то ти думаєш, я би всеодно поливав тебе цимво сміттям зі своїх мізків?

— Та Боже збав, — каже Гільді, посміхаючись.

— І Боже тобі поможи в такім разі вгадати, про шо я думаю, — всміхається у відповідь Тем, а через його Шум пробивається любов. — Нє, шпанюче, — каже він мені, — не чув я ні про які ліки.

— Ну, — каже Гільді, — може Бог і працює над ліками. Так люди кажуть.

— Які люди? — скептично питає Тем.

— Талія, — каже Гільді. — Сюзен Ф. Моя сестра.

Тем вимовляє пссст.

— Тоді я всьо сказав. Плітки про плітки про плітки. Я би твоїй сестрі не повірив, навіть якби вона сказала, як її звати, не кажучи про шось корисніше.

— Але… — кажу я, знову і знову роззираючись, не хочучи закривати цю тему. — Але як ви тоді жива? — кажу я до Гільді. — Шум же вбиває жінок. Усіх жінок.

Гільді і Тем через шось перезираються і я чую, нє, я відчуваю, як Тем роздушив шось у свому Шумі.

— Ні, не вбиває, Тоддику, — каже Гільді, трохи залагідно. — Я це вже сказала твоїй подружці Віолі. Вона в безпеці.

— В безпеці? Як вона може бути в безпеці?

— У жінок імунітет, — каже Тем. — Пощастило ж падлюкам.

— Нема імунітету! — кажу я, мій Шум голоснішає. — Нема! Усі жінки у Прентісстауні піччепили Шум і кожнісінька з них умерла від нього. Моя мама вмерла від нього! Може та версія, шо спекли випустили на нас, була сильніша, але…