Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Боюся, боюся...
— Бери гроші, дурна...
— Боюся... Пустіть!..
Раптом Пилип Никифорович відчув, що найжорсто-кіша лють, якась нечувана сила („тваринна", сказав би він раніш) затуманює йому розум, і він, зціпивши зуби та відчуваючи насолоду вбивства, прошепотів:
— Коли так... я ж тебе можу зарізати...
Казав, а сам тіпався всім тілом, ноги йому в колінах підгинались, не корилися його волі.
Жінка, усвідомивши страшні слова, раптом зів'яла, зігнулася, як насипаний натрусом мішок, і, скоряючись силі, опустилась у холодок куща — відкинулась на вигнуті за спину руки. І зголоднілий на ласку чоловік упав — його кинуло з нелюдською силою! — на ноги чужої, але такої дорогої жінки...
Та саме в цю мить раптом запирскали поблизу коні, і чийсь голос владно гукнув:
— Ей, хто там? Стрілять будем...
Горопаха вмить зірвався на ноги — щоб його побачили і не стріляли (він з голосу пізнав, що то повстанці).
— Свої. Це я... Ось документа перевіряю, — сказав двом селянським парубкам, що під'їхали. А голос йому зривався, і ввесь він хитався на ногах, як після хвороби.
Прийшовши після цього до табору, Пилип Никифорович негайно поліз у воду — щоб якось угамувати „біса". Цей випробуваний його засіб тепер більше, як звичайно, подіяв: вилізши з води, він так трусився від холоду, що довго не міг ушилити ноги в холошу, як одягався. Щоб зігрітися після цього, він зразу ж ліг спати в курені. Незабаром йому зробилось тепло, і він заснув. Йому приснилося, що він Робінзон на незалюдненому острові, де немає нікого, де немає жінок. У нього є коза, і ту козу він гладить ніжно по гладенькій шерсті на спині, під черевом, щоб вона стояла й давалась доїти. Коза, справді, стоїть і, піднявши трохи та повернувши назад рогату голову з нашорошеними під рогами вухами, прислухається до того, що робиться в неї ззаду...
Гляне Стовбур-Робінзон, а то вже не коза, а ціла корова. Аж затремтів спраглий чоловік з радости, що в нього корова: коза бо дуже мала для нього.
— Я тебе хочу здоїти, — каже Пилип Никифорович до корови, як до людини.
— А я не дамся, — відповідає корова, кокетуючи, як жінка.
— Хіба ти мене не любиш? — допоминається Пилип Никифорович.
— Пхе...
— Покохай мене, прошу тебе...
— Пхе...
— Покохай мене...
— Дій...
Корова стала поготівно, широко розставивши задні ноги і упершися ними, як сохами, щоб не схитнутись.
Відчуваючи, як крізь жмені йому, дояреві, тече молоко, Пилип Никифорович прокинувся, лупнув очима. У відкриті двері куреня лилося місячне сяйво, а надворі стояла могутня лісова тиша, могутній спокій ночі. Крізь ту тишу чути було близьке соковите хрумання: то недалеко від куреня — він знав — стояла корова, одна з узятих на м'ясо.
Бажаючи з якоюсь упертою рішучістю продовжити сон, статечний, немолодий уже чоловік зірвався на ноги і виліз крадькома з куреня, щоб кинутись туди, де порушувало сонну тишу голосне хрумання. Сон м'якою павоттю-ватою висів йому на голові, і він свідомо не хотів тую павоть зривати.
Сизосрібна ніч охороняла найпотайніші переживання людини.
Корова стояла в тіні під кущем передом у темряву, і тільки її зад з покладеним між гострі випини кісток
хвостом був на видноті. Запаморочений сном чоловік узяв гладити того хвоста, відчуваючи долонею тепло живої шкіри. і
Та корова раптом крутнула задом, боляче наступила ратицею людині на босу ногу. Аж тепер Пилип Никифорович остаточно прочумався і злякано відскочив від корови, як упійманий на гарячому злодій.
Один з повстанців, що спав надворі, підвів голову й спитався:
— Хто там?
— Це я, спи... — заспокоїв його порушник тиші і знову поліз до свого куреня.
Одного дня в Самарському лісі появилася самітна жінка, одягнена по-міському. Звернувши з прочистки, вона пішла прямо в глиб лісу, в найбільшу його гущавину. Високі сосни, як похмурі вороги, мовчки, обступили її з усіх боків, затулили від світу.
Мала й цілком беззахисна в дикому царстві лісу, повному тепер усяких небезпек, жінка раз-у-раз боязко роззиралась. Інколи пристоювала, мабуть, щоб роздивитись, куди йти. А потім знов рішуче йшла вперед.
Іде — коли це: шасть! Жінка скинулась нервово, аж вузликом у руці вимахнула. З-за куща приснула дика коза. Відбігла трохи і стала між стовбурами сосон, дивлячись на незнайому істоту круглими очима. Але стояла тільки мить, бо потім разом з пострілом-ударом підскочила вгору, цапки стала, а далі закинула безживно голову на спину і впала набік.
Звук пострілу, стукаючись від стовбура до стовбура, заляскав дерев'яними відлунками, упав теж, знесилений, поблизу.