Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Нарешті похотіння так у нього зросло на силі, що він трохи чи не на краю справжньої загибелі опинився.
Дійшло ж бо, кінець-кінцем, до того, що він став робити зовсім дикі вчинки, такі, що їх, здавалося, ніколи не робила б людина при своєму умі. Обмарений, повний жаги, він, як снохода, ішов з табору так, щоб його ніхто не бачив, і заходив далеко в лісову гущавину, між кущі дикої шипшини та терну. ,
У тих кущах він сподівався зустріти якусь випадкову жінку чи дівчину, що могли прийти туди по кислиці чи дикі груші. Можливість такої зустрічі була найменша, бо тепер, коли в лісі траплялися убивства, ні одна жінка не відважилася б туди піти. Але жага захоплювала його надією. Він припускав, що котрась із жінок не збоїться повстанців, якась жінка-революціо-| нерка, або, може, це буде якась розпутна жінка, що са-! ма залюбки піде на таку „небезпеку".
Він знаходив затишні куточки, такі, де було б дуже зручно зустрітися з жінкою, куди не могло засягнути ртороннє око. Навколо стояли непролазно-густі кущі-куделі терну, обтяжені сизими кетягами ягід (теж при-іда для жінок!), а між тими кущами вивищувалися юодинокі дикі груші. Червоно вкраплювалася в листяну зеленяву лісової гущавини горобина... Під ногами талася м'яка, гриваста лісова трава, запрошувала сіс-
I вимучений чоловік не раз сідав на неї, нишком Ьідхнувши. А потім ішов назад з великою тугою та при-рнобленням на серці.
Кінець-кінцем на ці його часті зникання звернув ігу Василь і якось запитав:
— Куди це ви ходите?
— Та так, знаєте, — відповів з легким збентежен-їям присоромлений учитель: — люблю ліс пізнього лі-
а: там кислицю зірвеш, там солодку грушку знайдеш траві, грушку з підгнилим бічком, знаєте...
Тільки ж робив це й далі, утративши цілком само-обладу. А як ходіння по лісі виявились марними, безнадійними, він став ходити на прочистку, де були більші можливості, ходив, готовий на все. Засідав за кущами-сосонками так, як колись це робив Овечка. Це він робив здебільшого рано вранці чи надвечір, коли баби йшли на базар чи з базарю. І з цієї засідки жінок він, справді, бачив, це наливало його тіло солодкою млістю, палило мозок вогнем. Але жінки ходили тепер завжди цілими гуртами, і це ставало на заваді, це казило його, доводило до божевілля. Та от йому одного вечора нарешті пощастило: він побачив селянку, що йшла сама. Це було вже, правда, на узліссі, куди він з розпуки зайшов і де зачіпати жінку з таким заміром було небезпечно.
В цьому лісі були вже самі низенькі, пообгризувані та пооббивані кущі, серед яких людину далеко було видно, а далі починалося вже й зовсім голе поле, освітлене низьким приземленим сонцем.
З того поля, оголеного геть чисто жнивами, віяло простором і волею.
О, давненько вже не бачив цього простору наш лісовик ! Тільки ж тепер він ані поглянув у тую далечінь! „Біс" погнав сердешного чоловіка на риск. Він побіг, прихилившися, поміж кущами, волочачи по землі свою рушницю. Було таке, що він, спотикнувшись, і рачки брався. Колючі кущі дряпали йому лице, руки, скидали кашкета, всяково заважали. Бачив: жінка, боячись, видимо, недалекого лісу, ішла дуже швидко, майже підбігцем, поблискувала проти сонця товстими литками. Та от захеканий чоловік таки догнав її, а догнавши, став на ноги, як із-під землі виріс.
Перелякана на смерть жінка закам'яніла на місці, побачивши несподівано біля себе озброєну людину. Хотіла, либонь, крикнути — і не могла. Жах відібрав їй голос. Мерщій простягла йому своє добро — брудний, у латках клунок.
Але озброєний чоловік ані поглянув на той клунок, і він випав з її тремтячих рук на землю.
— Що ви? Що ти? Я не розбійник, молодице... не грабіжник! — вимовив Пилип Никифорович пошерхлими губами, а його очі засвітились запобігливою добрістю.
Перед ним стояла середнього віку селянка з непоганим обличчям, при здоров'ю, повнотіла. Дивилась на нього витріщеними очима, чогось страшного чекаючи.
Не знаючи, з чого почати, Пилип Никифорович узяв її за руку, з величезною насолодою торкнувся до її шкарубких пальців, долоні.
— Я не грабіжник... я дам тобі ось...
І він вийняв з кишені срібні царські карбованці, став укладати в її неживу, негнучу долоню. Та жінка, як на ножі, тіпалася в його руках, болюче стогнала: