Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Цим разом найпекучішу новину приніс, видима річ, дід Вертя, і всі з превеликим зачудуванням слухали його схвильовану оповідь. А правдивість оповіді підтверджувало, крім усього іншого, ще й те, що в діда на голові не було вже його громака, а була якась хлоп'яча, з вилізлим клоччям шапчина. Через те дехто спочатку навіть не впізнавав діда.
Річ зрозуміла, що страшна пригода не в одного викликала щире співчуття до потерпілого. Проте знайшлися й такі, що не втерпіли, щоб не поглузувати з старого.
— А де то ви, діду, шапки відбігли? — спитав один із таких — Остап Криворучко.
— Цюцю, дурний! — огризнувся дід, махнувши зневажливо рукою. — Ти йому про діло, а він про козу білу. Якби тобі таке, так ти б, може, й штанів відбіг — не то шапки... Побачив би ти, як ударило!
Але деякі подробиці з його оповідання викликали сумніви і в тих, що не хотіли глузувати. Так, не всі з таких пойняли віри тому, що нібито під час ловів до нього підійшов був такий завбільшки перепел, як добра курка, а гупав ногами, як кінь. Це, безперечно, було перебільшення. Загадкова справа була і з вибухом, що, за дідовими словами, осяяв усеньке небо. Головне, що він не міг пояснити, звідки „ударило" — з неба чи з землі. Схилявся, проте, до здогаду, що це була якась божа передзнака на якесь лихо.
Цьому останньому здогадові вірили всі. Були бо й інші ознаки цього лиха: наскоки Чернова та німців, спалені хати, що чорніли вже не в одному місці в с. Лататті, розліплювані скрізь революційні відозви, таємниче зникнення Степанцевого Антона, чутки про повстанців у Самарському лісі...
З базарю пішов дід Вертя до церкви і, як розводив кадило, сказав о. Харитонові:
— А мені вчора, о. Харитоне, була оказія...
— Яка оказія?
Старий розповів, а тоді попросив відслужити його коштом молебінь, бо, мовляв, може, то й нечиста сила діяла йому на шкоду.
Отець Харитін відмовився служити, і через те бідолашний дід довго не міг заспокоїтись. Він усього став лякатися, і звичайнісінькі речі здавалися йому хто-зна й чим. Так, наприклад, коли він увечері ліг спати і вже був майже задрімав, йому почулося, що наче щось гукнуло: — Е-ей...
Він лупнув у темряві очима, розбуркавшись, і прислухався: крик повторився, та ще й зовсім виразно:
— Е-ей...
І тільки схопившись на ноги, він добрав, що то: то свистіло в його зарослому густим волоссям носі. Щоб остаточно заспокоїтися, він ще раз, уже навмисне дмухнув у ніс: звук вийшов чистий і ясний.
— „Чисто тобі, як у сопілку", — подумав, заспокоюючись, старий.
Та зовсім він перестав думати про це аж тоді тільки, коли знайшлася його шапка: її, прибиту дощами та пилом, викосили в жнива косарі і, впізнавши, передали власникові.
Пилип Никифорович Стовбур не відважувався йти на село, але село його не забувало. Якось один латат-тянський повстанець приніс йому листа від... учительки Галини Сосипатрівни.
Галина Сосипатрівна починала здалека.
„Я ввіссала з молоком матері християнську істину, — писала вона: — як бачиш ближнього в нещасті, допоможи. Носячи в серці цю істину, я ще за війни хотіла була йти в сестри-жалібниці, щоб допомагати нашим нещасним раненим, але незалежні від мене обставини не допустили до цього. Тепер Ви, Пилипе Никифорови-чу, опинилися в біді (хоч і безневинно, я певна), і я хотіла б для Вас стати сестрою-жалібницею. Ви ж, як і я, самотня людина, і сам Бог велів нам не цуратися одно одного. Напишіть, — може, Вам чого треба, то я передам."
Але на Пилипа Никифоровича цей лист подіяв не так, як того сподівалася його авторка. Йому стали на пам'яті такі випадки з життя деяких нещасних ближніх, коли отакі сестри-жалібниці спочатку допомагали в біді (під час хвороби, наприклад), а потім, скористувавшись хворим запамороченням тих бідолах, одружували їх із собою. І хоч потім бувало таке (наприклад, з учителем Олексієвим), що людина, усвідомивши це здоровим розумом, і волосся на собі рвала, але... є, мовляв, каяття, та вороття немає.
Тим то Пилип Никифорович навіть не відповів на щирого листа вельми зичливої самотньої вчительки. Тільки ж це вже було в нього більше розпачливе зусилля, аніж тверде вирішення. Справа бо в тому, що лісове життя (на повітрі!) та добре харчування (він мусив тепер їсти із спільного казана м'ясиво замість своїх колишніх переважно веґетаріянських страв) дедалі дужче роз'ятрювали в ньому „біса". Найбільша небезпека була в тому, що йому починало здаватись, що він дбаючи про здержливість, насправді помиляється, що краще взагалі йти за голосом природи, як то роблять його товариші-селяни. Але схаменувшись, він сердився на себе і звичайно йшов купатись, щоб угамувати „біса". Тільки ж купатись ставало дедалі неприємніше : вода була вже холодна, особливо ранками. Але вночі, коли він зігрівався в затишному курені, „біс" знову турбував його та не давав заснути.