Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Василь силкувався й собі посміхнутись, щоб показати, що він варти теж не боїться, але з тієї посмішки нічого не виходило. Йому тепер легше було б заплакати, аніж засміятись.
Лежачи під своєю сосною на теплій глиці, Василь бачив неподалік від себе нахилене над обрізом куряче крило Луканькового чуба. Разів зо два піймав на собі його погляд. З Луканьком у нього по-давньому була якась неприязнь. Якийсь час він думав, що то йому тільки здається, але якось один повстанець передав Луканькову думку — що треба всіх, у кого освіта більша, ніж чотирирічна (Луканько вчився три чи чотири роки), вирізати... щоб не було панів. Отже в нього була, у Луканька, причина для неприязні до Василя!
Василь раптом відчув на лівій руці, покладеній на глицю, якийсь лескіт. Підскочив, як ужалений. Але то руда лісова миша перебігла йому долоню.
Всі повстанці лежали тихо, майже зовсім не говорили. І то, мабуть, не тільки тому, що треба було мовчати! Не один бо з них був у такому стані, як Василь, не в одного шерхли, мовляв, з доброго дива губи...
Вгорі шумів ліс, розмовляв з невеличким вітерцем, а внизу була тиша.
Раптом з того боку, що від міста, зацокотіла бричка.
— Готуйся! — передав неголосно наказ Овечка, що був за командира з цього боку.
У відповідь заклацали закривки рушниць. Василь відчув, як у грудях йому перестало битися серце. Бричка цокотіла дедалі дужче: зближалась. Запирскали коні. Стріляти мали, не підпускаючи близько: треба було тільки налякати. Незабаром вітер доніс запах кінського поту. А потім і самі коні показались у просвітах між деревами, верхівці. З того боку, де був Молибога, розітнувся свист. І в ту ж мить ударив випал — один, другий. Луна подесятирила постріли, забахкало звідусіль. Серед верхівців зчинилося безладдя. Один вискочив був зопалу вперед, але, зрозумівши, що стріляють спереду, повернув коня назад... Тачанка — то вона цокотіла — крутнулась — і застряла у вузькій про-чистці...
Ніхто з повстанців не бачив, де подівались ті, що сиділи в ній, але коли увесь загін варти повернув назад до міста і коли повстанці прибігли, там уже нікого не було. Можливо, що в них були запасні коні, прив'язані до тачанки, і на тих конях вони повтікали, а може, просто поховались у кущах.
По лісі пішов глухий бухкіт по мокрому піску багатьох кінських ніг, ліс двигтів, струшуючи росу. І той бухкіт віддалявся, зменшувався — нарешті зник...
Отже повстанці нікого не вбили, ані впіймали (так добре вміла тікати варта!), але, на превелику собі радість, здобули скоростріла з набоями, що лишився в тачанці. Це вже була чимала перемога. А в газеті, що виходила в м. Самарчику, після цього надруковано повідомлення про „півторатисячну банду", що появилася в Самарському лісі.
Мабуть, через це на близькі до міста села став частіше наскакувати каральний загін Чернова та німці, це гнало до лісу дедалі більше селян, і повстанський загін Молибоги ріс, як із води йшов.
Тепер повстанці досить сміливо ходили на села у своїх власних справах — переодягтися, поспати в теплім затишку хати тощо. Звичайно це робили ночами.
Василь Ро-говенко здумав також одного разу піти провідати матір, а може, й ту, що про неї увесь час солодко мріяв, — свою Оксану.
Отож якось увечорі він і вийшов із лісу в поле. У лолі вже стояли густі сутіні, а вгорі займалися перші зорі, блакитно-срібні, ворушкі.
Боячись великого шляху, Василь пішов боковим, мало наїждженим „стовпом" і зразу ж уступив у ціле море хлібів. Вони, високі, густі, злиті темрявою в суцільну масу, обступали невидний під ногами шлях, як безмежні простори чорної води. Тільки близькі, нахилені на шлях колоски, що черкали парубка по руках, поодинокі будяки та кущі жовтила, що скидалися в темряві, коли він до них підходив, на дерева, свідчили, що це не водяне, а таки рослинне море.
І колоски, і будяки, і жовтило — все стояло нерухоме, глибоко стишене, і тільки оті доторки Василе-вих рук чи колін будили їх із сну, немов ту воду сколихували. Тільки ж не все у полі спало: серед запашної тиші там то там хававкали та підпадьомкали перепелки, аж виляски ішли.
У відвологлому за вечір повітрі стояли гострі польові пахощі — дух врожаїстих хлібів, різної прорости, дух, що його Василь давно вже не чув, сидячи в лісі. Це був дух волі, дух незв'язаности ні з якими страхіттями повстанського життя. Тільки ж він і тепер не міг утішатися цією волею! Він і тепер вдивлявся та вслухувався в темряву, щоб не нахопитися на яку небезпеку. Що далі він відходив від лісу і ближче підходив до села, то більше зростала його боясть. Держав увесь час у руках напоготові свого обріза, міцно стискував. Найменший підозрілий рух чи звук, як от хуркіт перепілки, Що несподівано випурхувала з-під його ніг, примушувала його скидатися всім тілом. Він спинявся, пристоював, Щоб перевірити, чи то, справді, тільки перепілка вилетіла.