Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Збоку, недалеко від жінки забілів між соснами димок того пострілу, а як він розійшовся, жінка з жахом побачила чоловіка в солдатській шинелі, з рушницею в руках.
— Руки вгору! — гукнув чоловік і ступнув до жінки.
Жінка підкинула руки разом з вузликом.не-
— Отуди к бісу! — вимовив лагідно чоловік
бачивши, що перед ним беззбройна жінка. __ т п°"
тут? Опусти руки... и Чого
Жінка сказала, що хоче знайти вчителя з с л тя Пилипа Никифорович Стовбура. І додала: атат-
— Я сама вчителька.
Коли Іван Овечка (а це був він) привів цю жіц зав'язавши їй хусткою очі, до табору, усі, хто побачив' аж ахнули, здивовані його здобиччю: в одній руці видюща жінка, а в другій — коза, за ногу тягнута.
Парубки кинулись до нього, як вовки, на любов зголоднілі.
— Ану розійдись! — спокійно, але твердо гримнув Овечка, беручись рукою за рушницю, що висіла на плечі.
І хлопці, знаючи, що з „дядьком Іваном" не можна жартувати, як він сам не жартує, спинились оддаля.
Овечка повів жінку до Стовбура, що сидів над водою і чистив свою рушницю. Пилип Никифорович і очам своїм не повірив, коли Овечка, привівши до нього жінку („Никифоровичу! Ось до тебе"), зняв хустку з її очей: це була Галина Сосипатрівна.
— Ви?! — скрикнув, подаючи їй руку. — Як ви сюди забились?
І почервонів своїми плямами. Галина Сосипатрівна теж почервоніла усім своїм ряботинням. І чомусь оглянулась, ніби — чи вони самі. Але поблизу нікого не було, бо й Овечка зразу ж пішов геть, до своєї кози, що її кинув був там, де його зустріли парубки. Далі Галина Сосипатрівна сказала Пилипові Никифоровичу, що принесла йому білля... хоч відповіді на свого лист й не одержала. І почала розв'язувати свій вузлик.
Пилип Никифорович, здавалось, був зворушений, попросив дбайливу жінку сідати „хоч на траву .
— Бож ви притомились, мабуть, — сказав. — тільки — навіщо ви це? Я дещо маю...
Але від принесеного не міг відмовитись: це було дуже жорстоко. Галина ж Сосипатрівна забилась у таку глушину ради нього, наражала себе на кару повстанцями... Нарешті їй загрожувала в лісі ї як жінці,-,, _- „Як жінці?'
Він' не дивився на ту, що сиділа біля нього — мало говорив, відгукувався на її слова — і марив. Це ж здійснювалось те, що його він так шукав, ходивши по лісі! Біля нього була жінка! Жива, з живим голосом і тілом жінка!
Слухав скрипучий голос Галини Сосипатрівни, а думав про своє.
А Галина Сосипатрівна говорила про село, про школу. Що там сумно. Що в школі без нього мертво. Наближається початок шкільного року, а другого вчителя в школі немає. А він же був для неї, як опора в
роботі...
І в її мові був сум, біль покинутої сироти. Пилип Никифорович прогнав зусиллям волі солодке запаморочення. А вже зовсім йому полегшало, як глянув на свою розмовницю: висушена, як тараня, без-груда постать, тоненькі, як палички, руки й ноги, спідня губа зовсім уже по-старечому зібрана очкуром, не тільки лице, а й шия обсипані ряботинням, як просяною половою. „Як свята Женев'єва", згадав образ французької святої, що про неї читав колись в одній книжці. Ні, такій жінці навіть у партизанському лісі ніщо не загрожувало! А потім стало навіть противно, що вона, прикидаючись сиротою, хоче заволодіти ним... Сиротою або „сестрою-жалібницею".
Чемно (і холодно!) запропонував гості покуштувати „повстанського борщу" з громадського казана.
— Досі були борщі — гетьманський, київський тощо, пожартував з своєю блідою усмішкою, — а тепер ще буде й повстанський...
Але Галина Сосипатрівна від борщу відмовилась, а атомість попросила вивести ЇЇ з лісу, щоб вона змогла а вечір повернутись додому.
Пилип Никифорович зав'язав їй очі. Галина Сосипатрівна здригнулась, як він торкнувся рукою до її вис-
ка, на Пилипа Никифоровича це подіяло навпаки: йому стало противно. Узяв її за руку, теж суху й холодну („як у жаби") й повів.
Незручно було вести її з зав'язаними очима так треба було, щоб у товаришів не виникло підозра що це, мовляв, шпигунка. Ішли, майже не говорили Коли Галина Сосипатрівна, не бачачи, спотикалася і хапалась за нього обіруч, ніби тулилась. І з огляду - це Пилип Никифорович, як тільки відійшли трохи від табору, похопився розв'язати їй очі.
І от несподівано Галина Сосипатрівна запропонувала сісти під одним кущем шипшини.
— А ви ж не спізнитесь? — обережно спитав Пилип Никифорович, забувши навіть згадати про те, цю це був один з тих кущів, під якими він передніше мріяв зустрітися з розпутною жінкою.
Галина Сосипатрівна ображено нашорошилась проте заспокоїла його: