Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Я піду до дівчини на розі, що за три квартали відціля.
Вже вона в міліції два роки на посту стоїть біля ЦК.
В неї очі карі та глибокі, вся вона і ніжна, і струнка.
Мов калина росяна у маї, мов в гаю троянда молода.
І за що вона мене кохає, я ніяк не можу розгадать.
Вся вона, мов зоряна розмова, мов пахучий вітер у траві, я ж такий сумний і ніяковий, і у мене каблуки криві.
Серце кров жене в солодкі жили, а в лице повітря, мов вино.
Я прийшов. Її давно змінили, і в ЦК ще світиться вікно.
“Ти прийшов?” — і персами тугими до грудей притиснеться моїх.
...Синь і синь... а там осінні рими, а за ними — моря синій сміх.
Сил нема, сказать немає мочі, що у мене жінка і маля...
Бо вона і слухати не хоче, все губами рота затул я.
Бо вона з усмішкою ясною на хвилину губи одрива, й, мов вечірнє листя, наді мною шелестять і падають слова.
Ми йдемо, і ллється голос милий, ніби губи юні до чола: як вона гімназію скінчила і в радянській Венгрії була *.
Все мені давно уже знайоме, а слова — тюльпанами кругом: як вона любила воєнкома, як її покинув воєнком.
Не зведе очей своїх тривожних, і думки з моїми в даль летять.
“Ну, скажи, невже тепер не можна говорить інтимно про життя?”
Ми йдемо. Я думаю: “Востаннє...”
Все мовчить, і слухає, й цвіте.
О любов, о зоряне мовчання,
0 руки тремтіння молоде!
II
Я сьогодні сказав про дружину
1 про сина дівчині сказав.
Плакав вітер, і айстри осінні нахилялись до зляканих трав.
Там, на заході, хмарні овали, небокрай помарнів і поблід.
Ти нічого мені не сказала, тільки довго дивилась услід.
З того часу я сонний неначе.
Груди болем нестерпно стиска, як зажурену дівчину бачу на посту біля дому ЦК.
Стій, кохана... Така наша доля. Серце тихим привітом цвіте...
Я пригадую вітер у полі і волосся твоє золоте...
Наче сонце пронизує груди, і у жилах не кров, а вино...
Я ніколи тебе не забуду, хоч у мене дружина й синок.
[1925
Я піду на вулиці, де прудко мчать авто і тане білий дим, де гуляють п’яні проститутки й закликають голосом хрипким.
Скільки лиць, одеж, очей і рухів!
У очах мереживо цвіте...
Хтось здійняв до неба жовті руки й проклинає місто золоте...
Заливає юрбами панелі, я між них незнаний і чужий...
О реклам огненні каруселі,
0 життя зрадливий буревій!
Янтаріє листя на каштані, одбива проміння ліхтаря.
Ех, якби мелодії повстання, ех, якби троянди Октября!
Журавлів вгорі прощальні зграї, — тільки їм дивитись на ріллю.
Місто, місто, я тебе не знаю
1 за це ненавиджу й люблю.
[1927]
* * *
В ліхтаревім морі йдуть байдужі люди, і людина кожна — невідомий світ.
Я між них блукаю, все шукаю чуда, все чекаю щастя уже стільки літ...
Де?.. В краю якому?.. В кого запитати?.. О, моїх поезій золоті рядки!..
Синіми очима дивляться дівчата — вечора міського зганьблені квітки...
Синіми очима дивляться дівчата, і душа синіє, наче місяць той...
Що мені робити, вечоре проклятий?..
Ой!..
Суме, мій ти суме, де тебе подіти?..
З каменем на шиї де й коли втопить?.. Розгубились думи — безпритульні діти... В золоті блакить.
Дивляться дівчата: чорні, карі, сині...
1 у кожнім зорі невідомий зміст...
Падає на руки ліхтарів проміння, як осінній лист.
Поспішають люди, поспішають речі, хто спізнився трохи — на панелі гинь. На машину-місто задивився вечір, туманіє синь.
Синь уже темніє... Ніч іде нечутно...
Та для міста ночі наче і нема.
В мене на кашкеті зірка п’ятикутня, а на серці — тьма.
І коли світанку зарясніють рожі, трохи спинить місто свій шалений біг... Лиш дівчата ходять, кличуть перехожих і зникають з ними в вулицях вузьких. [1927
Небо хмарне, вогке, наче з вати, у дощовій завісі село...
Як бадьоро мені заспівати, щоб це щиро було?..
Так обридли заплакані рими, гей ви, гони, гаї!..
Щоб пісні мої стали новими, як налагодить струни мої?..
Сонні верби... привітна розмова... Синій місяць у дзеркалі вод...
Там гудки заливаються знову і лунає завод.
На знайомую стежку до тину я не гляну тепер і на мить...
Там під вітром печальна шипшина про минуле на сонці шумить...
Хай шумить... я вже суму не хочу. Кинув серце я нашій меті.
В мене карі, задумані очі і зіниці у них золоті.
В полі вітер регоче і лине. Більше, пісне моя, не ридай. Україно моя, Україно, революції зоряний край!
[1927Ц
Сніжинки летять на землю холодну...
Біла безмежна гать.
Володю!..
Небо зимове смутне і вчора, й сьогодні.
Хто це покликав мене із безодні?
Боле, о боле мій!..
Плаче вітер так дзвінко.