Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Під очима і в’яне, й горить.
Я не хочу ні Налі, ні Майї...
Я нікого не можу любить, бо тебе до нестями кохаю...
Як це вийшло, далека, що я своє щастя розбив, як дитина?..
Ти казала: “Бери... я твоя...”
Я ж, дурний, тільки гладив коліна... Тільки гладив коліна, мовчав... Цілував тільки плечі та брови...
Хоч і добре до неї я знав
все, що треба нам знать для любови...
Я не міг, хоч і кликала кров, теплі хмари і зір твій чудовий... Ми казали про вічну любов, і хотів я такої любови.
Може, й треба, щоб згинула мить, і тому ти зі мною віками...
Я боявся тебе розлюбить після того, що буде між нами...
Підіймається хвилями жуть і оточує траурним гаєм...
Восьмий рік, як дурний, я ходжу, Восьмий рік по тобі я ридаю *...
Я тебе не забуду, а ти одрубала до себе дорогу...
Бо, коли я пішов на фронти,
Ти взяла й полюбила другого...
Заливає прибоями гнів...
Я живу... а мені все немиле...
Ну чого я тоді не зробив так, як ти, о далека, хотіла?..
Вже ніщо й не цікавить мене...
Тільки жутко, як ніч наступає...
Бо другий твоє тіло ясне кожну ніч до знемоги кохає...
Я не можу і спати від ран, не дає мені жити минуле...
Все частіше дивлюсь на наган, все страшніше мені його дуло...
Кличеш ти!?. Я ж не можу ніяк... Хоч і знаю до тебе дорогу... Повстає уся гордість моя, вся любов повстає проти цього...
Є таке, що жене мою жуть, що кида мої муки додолу: не назад, а вперед я гляжу, як почую пісні комсомолу...
1 стає спокійніша душа, пліч твоїх пропадають овали... Ти для нашого руху чужа, бо нужди ти ніколи не знала...
Ми з тобою зійшлись у маю, ще не знав я, що значить ідея, ти й тоді Україну мою не любила, сміялась із неї!
Вже давно одлунали бої, і нові ми побачили гони...
Ти ще дужче не любиш її, коли стала Вкраїна червона...
Бачу в тьмі я пожежу руду і знамена червоні без краю...
До стола я нагана кладу і два рази ключем замикаю.
Світові підіймаються дні.
Як щасливо у їхньому русі!..
Ще наган пригодиться мені, для других я іще пригоджуся.
[1926]
Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія'...
Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене, як вечір.
Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі...
В небі хмари біжать... може, буде гроза!?. Зацвіли блискавиці над гаєм...
Я не можу сказать, я боюсь розказать, що тебе я уже покидаю...
Що я можу?.. Скажи... Мої дні, мов хрести. Я не мав і нічого не маю.
Ти стоїш і мовчиш... тільки вітер тремтить, на плечі твою шаль підіймає...
Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія.
[1925
Скільки днів пролетіло над нами! Серце тугою темною б’є...
Я дививсь у вікно з козаками в соромливе обличчя твоє.
Як любив твоїх пліч я овали! Пам’ятаєш — ярок... сіножать... А коли ми на фронт виїжджали, ти не вийшла мене проводжать.
Ой гули над сумними ланами невблаганні удари гармат!
Скільки днів пролетіло над нами, нам тепер не вернутись назад.
В твоїм серці нічого немає, ти давно одружилась з другим.
Я ж волосся твоє пам’ятаю, шуми листя над ґанком твоїм.
Я нічого уже не бажаю.
Тільки споминів встануть рої, як чужі мені очі засяють, так похожі на очі твої.
Це ж твоє наді мною усюди нахилилось обличчя ясне... Я ніколи тебе не забуду, хоч давно ти забула мене.
[1926]
Дум оман над чолом...
І туман за вікном...
Зброї дзвін. Як давно!
Я один і вино...
Дум оман над чолом...
І туман за вікном...
[1926?|
ЖОВТІЄ ЛИСТ
Жовтіє лист, і щастя розцвітає, нема йому ні гранів, ані дна...
Зі мною знову ти. 1 тільки серце крає очима синіми печальна далина.
І очі в тебе теж то золоті, то сині співають і мовчать... десь гайвороння
гам...
За руки ми взялись, і тихе павутиння обличчя обпліта на кожнім кроці нам.
Крилами має смерть над нами і за нами, прозора і сумна, як завжди, як колись...
І шарудить-шумить печально під ногами... Жовтіє лист...
119261
ДІВЧИНА НА РОЗІ
І
І коли засне вечірнє місто, зацвіте примарою в імлі, буде чуть, як пада в сквері листя на долоні стомлені землі.
Буде чуть, як крила журавині в вишині осяяній шумлять, і потонуть думи в шумовинні, як у сині пальцями гілля.
Вже не тягне на село додому, — там, де дні пливли мої малі, я чужий у полі голубому, і здаюсь я гостем на селі.
Десь кричать і мчаться паровози, і вгорі пропелери шумлять...