Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Чий це образ ясний крізь сніжинки?..
В минулім мене нема, для минулого я не проснувся. Хто це руки лама в завірюсі?..
В мареві білім блакить, лине воно безкрає...
Хто це плаче за мною, біжить, у снігу потопає?..
Не бентежать спомини дум, минуле — забута жінка.
Я вперед поспішаю, іду крізь сніжинки.
[1927
УКРАЇНО МОЯ
Мого суму останні огні потонули уже в далині.
Це лиш сон, це лиш згадка одна. Україно, моя сторона!
Україно, моя сторона, краю мій і сподівань, і мрій! Вже давно одгриміла війна на твоїй стороні золотій.
Це тобі моя пісня і гнів, і ридання, і розпач, і сміх...
Як люблю я твоїх юнаків і дівчат чорнобривих твоїх!
Моє серце і слово на “лю”... Ще я пісню складу не одну... Як ненавиджу я, як люблю Україну, мою сторону.
Я ненавиджу, нене, тебе, що над нами ще висне імла, що від кволого “цоб” і “цабе” недалеко ще ти одійшла.
Ах, я хочу незнаних шляхів, щоб твої кароокі сини обернули у крицю свій спів після років безумних війни.
Як не хочу я давньої мли, і бажання моє, як багнет, щоб усі ми залізні були, з золотими очима — вперед!
А люблю я тебе, ох, люблю! За пориви, за муки твої, що не марно за сонце бої заливали всю душу твою...
Кожний крок одвоюєм у тьми, в новій формі вирує війна... Будем, будем залізними ми, кинем зір на світи не з вікна... Україно, моя сторона!.. [1927-1928]
Із книжки “Поезії” (1930)
САД
В огні нестримної навали Рубали, різали наш сад...
А ми дивилися назад І за минулим сумували...
Руками власними тюрму Творили ми собі одвічну...
О, будьте прокляті, — кому Назад повернуто обличчя!
Брати нас брали на штики,
За слово, правдою повите...
Ви ж розумієте!?. Віки Не знали ми, чиї ми діти!..
Хтось застромив у серце шило, В чеканні марному весни...
В саду розкішному лишились Одні пеньки та бур’яни.
Кати на струни наші жили Тягли із рук, як сон, блідих...
І з нас співців собі купили, Щоб грали їм на струнах тих.
Ми йшли кривавими стежками, Нам тільки снився волі згук.
І похоронно над полями Кричав і плакав чорний крук...
Він нам кричав про волі гнів,
Щоб ми повстали, захотіли!..
Й кривавий дзюб об струни-жили В безкраїм розпачі точив...
Коли ж приходили раби Володарям на струнах грати,
Серця не тисло від журби
І не обурювали ґрати...
А струни плакали... Не в бій, — Вони нас кликали в утому...
Та от — прийшов співець новий
І в струни вдарив по-новому.
І ми здригнули!.. Душі громом Залив музичний буревій,
Що мчав, мов рокоти ріки,
Що рвався в даль крізь піну шалу!..
І зацвіли старі пеньки,
І бур’яни травою стали...
Це в день було, коли той спів Так схвилював серця всім хорі...
А уночі вже сад шумів
І крізь гілля сміялись зорі...
Так несподівано і скоро Наш сад повстав і зашумів...
Його рубали, а він ріс!
На місці зрубаного дуба Росли нові!.. І навіть хмиз Угору дерся!.. Краю любий!..
Ми дочекалися весни,
Ми вже підходимо до брами!..
Це ти, той сад, о краю мій,
Колись порубаний катами!..
Над золотими берегами Ти знов шумиш, такий рясний... 1928, Харків
НІЧ
Сонні віти, карі очі, пісня з гаю опівночі...
Тіні... губи... мрійна шаль...
В небі місяць і печаль.
На груді їй чорна квітка наче п’є розлуки жах...
Він забув... Йому так бридко...
А вона уся в сльозах...
Хто пішов там опівночі?..
Чом ставок у тьмі клекоче й не тремтить під вітром шаль?.. Тільки місяць і печаль...
1928
* * *
Сумні кипариси стремлять у блакить. Пахнуть іриси,
і море шумить.
Повний любови стою край вікна. Місяць бузковий, чужа сторона.
Мрію про коси, про теплу долонь...
А вітер розносить цигарки огонь.
А вітер шумує, сміється в гаю: другий цілує татарку твою.
Хитаються клени, хитаюсь і я.
Не прийде до мене Зарема моя.
В муках любови стою край вікна. Місяць бузковий, чужа сторона.
1928
Одлітай, омани гать.
Я живу, — для мене мить.
Хочу кожного обнять, хочу кожного любить.
Ми в порожньому гаю, повні золота стежки. Окриляє юнь мою дотик милої руки.
Вітер... трави в тумані...
Та мені на них не жаль.
Бо в лице, немов у сні, б’є твоя пахуча шаль.
Що таке... В тумані гай,
і не видно стало трав... Тепло глянула: — Прощай... Я ж нічого не сказав.
На заплаканій землі я давно до всього звик.
Десь у небі журавлів одліта покірний крик.
1928
Це було на острові Цейлоні, де цвітуть веселкою гаї.
Цілував вузькі мої долоні ватажок із племені Аї.
Обережно брав мене за груди, заливався з радости плачем...