Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У цих теоретичних координатах можна знайти пояснення сутності мазохістської психології Христа, що передбачає принесення тілесності (несвідомого) у жертву божественному світові заради вищої свідомості. У своєму посейбічному жертвопринесенні інстинктивного Христос народжується у потойбічному світі як Свідома Любов, тобто як син Божий, що постав від Отця як батьківської Свідомості, яка проникла у материнське тіло. Шевченко психологічно наслідує Христа, прагнучи дати Україні державницьку самосвідомість. Однак якщо у міфологічній структурі Христа як сина Божого немає несвідомого (Він — той, хто відкинув Тінь свою, хто остаточно подолав диявола, тобто національне інстинктивне, через розп’яття), то Шевченко залишається у психологічній сутності сином Національним зі своїм національним свідомим і національним несвідомим, що прагне наблизитися до Христа, тому добровільно приймає на себе психологічний комплекс жертви на основі потреби репарувати Україну.

Оскільки у психології Шевченка так само вербалізується потенційно могутня любов до матері, а любов, за словами Фройда, — «велика вихователька»[239], то Шевченко постає у своїй творчій сублімації духовним учителем матері-України, пристрасно спонукаючи її синів відмовитися від принципу насолоди, що культивує несвідоме, прийняти цінність свідомості заради державного майбутнього. Задля цього він вводить у психосемантичне поле українського існування психічну цінність страждання, що відповідає сутності депресивної позиції як символічного саморозп’яття. У його творчості започатковується пробудження української пам’яті, яка неможлива без психічної травми, психічного страждання. Материнське страждання стає психологічним джерелом синівської свідомості. Завдяки творчості Шевченка у програму психорозвитку українського характеру закладається потяг до нарощування свідомості, до державності, до створення повносилої національної мужності на захист материнського об’єкта.