Via Combusta, або Випалений шлях

Несподівано Світлана видала на-гора:

— Маятися не від слова «май», що місяць травень, тим більше не від слова «маятник». Маятися — від слова «Майя».

— Ти яку Майю маєш на увазі, сонечко? — підвела голову Ангеліна.

Я всміхнувся собі в чай, згадуючи малу. Вона своєю буйною життєрадісністю, як на мене, цілком нагадувала місяць травень. Причому тут маятися?

— Я маю на увазі Майю[25], яка ілюзія, — незворушно провадила Свєтка, накручуючи червоне пасмо собі на палець.

— Цікава думка, сонечко… — згодилася Ангеліна і закинула вареники до каструлі. Потім кивнула мені: — Подай мені масло, будь ласка, там біля тебе стоїть, — та вказала рукою на масельничку.

Я подав.

— Дякую! — Ангеліна була спокійною, як двері. Либонь, вона вже давно звикла до дивакуватого Світланиного мислення.

Свєтка знову застигла з відсутнім поглядом.

Ангеліна тим часом за допомогою великої ложки з дірочками перемістила готові вареники з каструлі до миски, кинула туди шматок масла і, витерши руки об фартух, пішла з кухні, зауваживши:

— Нічого не чіпайте! Зараз прийду, всі разом обідатимемо!

До кухні на зміну Ангеліні притьопав кіт Костянтин. І всівся навпроти мене, гіпнотизуючи поглядом.

— Вареники з сиром їси? — запитав я у нього.

Кіт нявкнув. Мабуть, їсть… Я заліз до миски, витяг одного, подмухав на нього, щоб остудити, і поклав коту на тарілочку.

А Свєтка, зненацька повернувшись із коматозного стану, вирячилася на мене прозорими очима і запитала:

— А хто у вас в ордені був за вірогідного противника?

Я тільки кліпнув. Переходи між темами не могли не вражати…

— То хто? — допитливо дивилася на мене Світлана.

— А звідкіля ти знаєш… — я з розтуленим ротом підозріло глянув на двері, де секунду назад зникла Ангеліна. Я ж їй нічого не розповідав! А потім обернув свою відкриту щелепу до зухвалого Свєтчиного обличчя.

— Я багато чого знаю, — поблажливо посміхнулася вона і показала поглядом нагору, — звідтіля. Тож не заморочуйся…

— Ну… — я нарешті стулив рота й потер собі лоб, згадуючи. — Орден Білого Єдинорога чи Білого Індрика[26]…

— Індрика? — загиготіла Свєтка. — Інь-дрика? Добре, що хоч не індика! Теж гарно звучить — інь-дика[27]…

Я презирливо відвернувся від неї. Та Свєтка не збиралася вгамовуватися:

— Слухай, — знову вирячилася вона на мене, — а вони були в курсі, що ти — драбина?

— Відчепись! — Кинув я у відповідь. Моє серце чомусь неприємно стислося. Обговорювати цю тему, тим більше зі Свєткою, мені зовсім не хотілося.

— Це важливо знати! — продовжувала допікати своїм поглядом Свєтка.

— Відчепись, — тихо повторив я.

— Ти що, досі не второпав? Якщо на тебе полюють, часу в нас небагато… Я хочу тобі допомогти!

В мені піднялася хвиля роздратування, і я відрізав:

— Я не просив тебе про допомогу!