Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
За секунду до кухні залетіла Майка, з розбігу чмокнула дядька Івана у кислу мармизу, і погляд у нього трохи потеплішав.
— Тьотю Геля, — заторохтіла до Ангеліни мала, вказуючи у мій бік, — можна, я сяду біля нього?
І не чекаючи відповіді, наказала Світлані, що вже примостилася поряд:
— Свєтко, пересядь! — та мило їй всміхнулася: — Будь ласочка!
Та знизала плечима і пересіла.
— Бачу, ви вже встигли потоваришувати, — підняла брови Ангеліна.
Дядько Іван тільки невдоволено крякнув, узяв газету і, нервово зашурхотівши сторінками, вткнувся у неї поглядом.
Ми залишилися у цьому будинку ще на деякий час, бо мати Майї, тітка Ірина, що невдовзі приїхала з пологового будинку, потребувала допомоги, а від дядька Івана, за виразом Ангеліни, ніякої користі в господарстві не було. Від мене, скоріше за все, теж. Та я залюбки проводив час із малою, яка теж усім тільки заважала. Ми з нею цілісінькі дні дивилися її улюблені японські мультфільми та гралися в комп’ютерні ігри. З Майкою я немовби знову повертався у щасливий та безтурботний світ дитинства.
Одного разу мала притулилася до мене і запитала:
— А скільки тобі років?
— Чотирнадцять, — не вбачаючи каверзи, відповів я.
— Шість років — то ж не така велика різниця, правда?
— Шість із половиною, — поправив я її.
— Але ж це не дуже велика…
— Ну… не знаю, — посміхнувся я до неї,— мабуть, не дуже…
І тут вона раптово видала:
— Коли я виросту, ти ж на мені оженишся, правда?
Я подивився на її довірливе личко і лукаві очі. Тицьнув їй у живіт пальцем. Вона боялася лоскоту і почала сміятися. А я відповів:
— Звісно! Куди ж я подінуся…
За тиждень, укотре, моє життя кардинально змінилося. І я відчув себе валізою, яку примхлива панянка на ім’я Доля тягає за собою світом і не вбачає за потрібне заздалегідь попереджати про зміни.
Правда, за день до від’їзду сталося дві події. Які б можна було, з деякою натяжкою, вважати за попередження.
Перше «попередження» прийшло до мене сонячного прохолодного дня, просто на подвір’ї біля будинку Верболазів.
Ангеліна, щоб ми не сиділи сиднем біля комп’ютера, випроводила нас із малою надвір. У дворі був великий дитячий майданчик, загороджений від вулиці парканом із панцерної сітки.
— Ти будеш мене гойдати! — повідомила мені Майя і всілася на гойдалку. Я слухняно підштовхнув її. Гойдалка почала розкачуватися, трохи поскрипуючи.
Я сів поряд, запхнув руки в кишені джинсів і задивився вгору. Світило холодне сонце. Небо було порожнім і байдужим.
Мій біль, що був трохи принишк, знову підіймав голову… Скрип гойдалки, що мірно качалася, немов торкався раз по раз болючого садна всередині й відлунював на поверхню акордами розпачу. Я згадав наш двір із такою ж гойдалкою, і бабусю, і Шулю… Відчай почав розповзатися моїми нутрощами, випалюючи в душі пустоти, неначе їдка отрута.
— Ти чого? — здивовано повернулася до мене Майка. — Гойдай!
Я, отямившись, знову штовхнув гойдалку.
А потім я помітив його. Бічним зором. Він ішов повз дитячий майданчик, припадаючи на одну ногу, допомагаючи собі тростиною. Він був огрядний, у чорному до п’ят пальті. Коли я обернув у його бік голову, кульгавий зупинився. На якусь секунду наші погляди зустрілися. І мені цього вистачило. Я впізнав його. Це був той самий Гість, якого я колись бачив у Зарніка.
Інтуїтивне відчуття небезпеки миттю підкинуло мене з місця. Я схопився за металевий ланцюг і зупинив гойдалку.
— Ходім, — смикнув за руку Майю.
— Чому-у-у? — заканючила вона у відповідь. Я не застановлявся на подробицях, а просто підхопив її, і поки Кульгавий іще не оговтався, хутко побіг із малою на руках за ріг будинку.
— Ти від когось тікаєш? — заблищала очима Майя, коли я нарешті поставив її на землю. — Це що, така гра?
Я притулився до стінки і, ледь перевівши подих, не зміг втриматися від того, щоб тихцем не визирнути. Кульгавий пан трохи затримався, безпорадно покрутив головою і, не помітивши нас, повільно пішов далі. Я полегшено зітхнув. І поглянувши на таємниче личко Майї, яка кумедно округлила очі, відповів:
— Ага… гра… — та замовк, намагаючись зупинити шалений стукіт серця.
Ввечері того-таки дня пролунало друге попередження. То була розмова з Ангеліною.
Вона взяла мене за руку і подивилася в очі:
— Вибір за тобою. Я тебе, певна річ, можу пристроїти в інтернат і тут… Та мені здається, що тобі ліпше поїхати з нами до Запоріжжя…