Via Combusta, або Випалений шлях

— Ти ж, певно, голодний… Поїж.

Я нічого не відповів. Але на тацю глянув. У варениках, наче щогла на вітрильнику, стирчала виделка, а самі вони були щедро политі сметаною. У чашці було молоко.

Від вигляду їжі у моєму порожньому животі забурчало. Я вирішив не комизитися, а підвівся, сів за стіл і мовчки почав їсти.

Свєтка тим часом притулилася до стінки й обхопила коліна руками.

— Я знаю, що ти втратив… багато чого втратив, — хрипло проказала вона і винувато запитала: — Ти на мене не ображаєшся?

Я подивився на неї — вона зіщулилась, видавалася маленькою і якоюсь нещасною. Я помовчав секунду і миролюбно відказав:

— Усе, проїхали…

Свєтка на мить замовкла, шмигнула носом і повела далі:

— В мене теж… був батько… І зник безвісти… Ще за Радянського Союзу. Я зовсім маленькою була. Але я його пам’ятаю… Він був полярник.

Я вже доїв холодні вареники і поклав виделку. А Свєтка продовжила сповідь:

— У нього була така здорова рудувата борода, і від нього завжди пахло димом, морозом і пригодами… Він і досі мені сниться. Я знаю, він живий. Та чомусь ніяк не дістанеться до нас…

Свєтка затихла і сиділа у сумній задумі.

Я чомусь не хотів дивитися їй в очі, тому взяв чашку, підвівся та підійшов до вікна. За вікном було рожеве небо.

— А чому в цьому місті завжди таке дивне небо? — запитав я, відвертаючи і себе, і Свєтку від невеселих думок.

— Мабуть, від диму заводів чи від електричного світла. А може, від того й того, — відповіла вона.

Поки я дивився у вікно, рожеве небо поступово потемніло і перетворилося на бузкове. І раптом із цього дивного неба почав падати білий сніг. Він тихо летів назустріч землі, світлий і чистий, наче пір’я янгола.

Свєтка тим часом зісковзнула з ліжка і подалася до книжкової шафи. Вишукувати якісь книжки. Вона спочатку шурхотіла тихенько, а потім почала витягувати їх та кидати на моє ліжко. Я здивовано відвернувся од вікна і слідкував за її впевненими рухами.

А вона, кинувши останню книжку, глянула мені в очі та сказала:

— Це тобі слід перечитати.

Я приречено підійшов і оглянув купу. Відбірка була строкатою, та здебільшого це були казочки. «Білосніжка й сім гномів», «Чорний бик Норровейський», «Легенди про Короля Артура та лицарів круглого столу», казка Пушкіна «Про мертву царівну» й Толстого «Золотий ключик». Якось трохи дивно у цьому наборі вирізнялися «Іліада» Гомера й атлас зіркового неба.

— І що, вся ця дурня мені чимось допоможе? — я скептично скривився і почухав потилицю.

— Це не дурня! — тихо відказала Свєтка, — Підказка — вона під казкою…

— Гаразд, — зітхнув я, бо мені не хотілося її ображати, — перечитаю…

— Ну, я пішла, — сказала вона, забрала у мене з рук порожню чашку, прилаштувала до тарілки, підхопила тацю зі стола і тихенько вислизнула за двері.

— Дякую за вечерю! — кинув я їй навздогін.

Потім знову повернувся до вікна, звів очі й подивився вгору. Білий сніг на фантастичному ліловому небі… Я задумливо дивився на біле покривало снігу, і раптом з моєї пам’яті ні сіло ні впало випливло лице Зарніка. Я навіть почув його приглушений голос, який запитував Кульгавого: «…то які звістки від полярної експедиції?»