Via Combusta, або Випалений шлях

— В драбині Якова дванадцять сходинок, — всміхнулася Світлана. — У його сні по ній підіймалися до неба та спускалися янголи. Ці дванадцять сходинок — дванадцять знаків зодіаку. Час — це загадка, яку потрібно розгадати. Якщо ми розшифруємо цю інформацію, ми знайдемо вихід, розумієш?

— По-перше, про драбину повільніше, — зупинив я її,— і по-друге, який іще вихід? Куди?

— Я ще точно не знаю… Певно, вихід в інші світи… — вона звела замріяні очі до неба.

— То ти й сама не знаєш… — розчаровано протягнув я, — чого ж ти мені тоді морочиш голову?

— Ну, може, я чогось ще і не знаю, та я знаю одне, — серйозно глянула на мене Свєтка, — час уже прийшов! Дві стрілки зодіаку показують на Різдво. Годинник проб’є дванадцять разів… і все зникне.

— Що зникне? Карета перетвориться на гарбуз? — я скептично скривився. — І які ще стрілки?

— Стрілки — то Стрілець і Скорпіон… — відповіла вона, повністю ігноруючи моє єхидство, і сіпнула гострим носиком: — Більше, наскільки я пам’ятаю, стрілок у зодіаку немає. Сонце на Різдво зараз потрапляє саме між цими знаками. Це місце має ще одну назву — Via Combusta, що перекладається з латини як «випалений шлях». Зараз ми всі по ньому і йдемо…

— Поясни, а чого мене обізвали драбиною? По-моєму, я анітрохи не схожий на коло зодіаку…

Свєтка глянула на мене, як ото дивляться на дітей-даунів — трохи з жалістю і трохи з презирством:

— Мова символізму зрозуміла не одразу, та коли її опануєш, то відкриваються… — і немов схаменувшись, махнула рукою, — коротше, ти поки що не втямиш, та це не так і важливо…

— Спасибі… Пояснила! — з сарказмом прокоментував я.

— Тобі важливо усвідомити, що саме ти — той, хто відмикає двері… Як би тебе там не обізвали… — в очах у неї загорілися вогники, і голос став вагомішим, як у журналіста, що веде репортаж із місця бойових дій. — Ми або пройдемо цим шляхом, або загинемо. Інших варіантів немає.

— Це що, так серйозно? Чому ж тоді…— я згадав слова Кульгавого: «…ми не можемо віддати цю драбину ворогам, краще тоді ми позбудемося її…»

Я не встиг договорити. До зупинки вже під’їхав «уазик».

Світлана швиденько всілася біля вікна і принишкла. Знову провалилася у свій «коматоз». Тільки її зелені очі, як дві зірочки, таємниче поблискували у темряві.