Via Combusta, або Випалений шлях

Того дня ми затрималися, бо наш автобус припізнився. Звечоріло. Ангеліна розмовляла з групою вчительок неподалік, а ми зі Свєткою сиділи біля зупинки на старій розхитаній лаві. Зазвичай занурена у себе та відлюдькувата, сьогодні Світлана була на диво балакучою. Всілася поряд, усміхнулася та вказала рукою на небо:

— Дивись, які там зорі…

Я звів очі догори. Темне небо дійсно було обсипане блискучими, як діаманти, зірками.

— А знаєш, яку назву має галактика, в якій ми живемо? — запитала Світлана.

— Галактика Чумацький Шлях, — відповів я і додав: — Неромантична якась назва… Млєчний Путь чи то пак Молочна Ріка якось краще звучить… А то якісь чумаки… І роз’яснення непереконливе. Типу по ньому орієнтувалися, коли їхали до Криму. Як по ньому можна орієнтуватися? Він же за ніч повертається. Так можна і заїхати до чорта на роги… Вони що, зовсім ці вчені на небо не дивилися?

— Ага… Либонь, не дивилися, — згодилася Свєтка і тихенько, наче кицька, чихнула, затуляючи ніс рукою.

— Будь здорова! — всміхнувся я.

Вона кивнула на знак подяки і провадила:

— Ти знаєш, а Чумацький Шлях — назва не така проста. Чумаки ж сіль везли…

— Ну… сіль, звісно, — згодився я, не розуміючи ще, куди вона хилить.

— А сіль, тобто Соль[29], це назва Сонця, — похитуючи ногами, пояснила вона і хитро всміхнулася: — Цей шлях усипаний сонцями. Зірками! Не такі вже й дурні були наші пращури…

— Ага, — відказав я і знову задивився на всипане зірками небо, — а тут добре видно зірки, не те що в місті…

— Пам’ятаєш, — таємниче проказала вона, несподівано повертаючи тему в іншому напрямі,— мірошник у всіх казках та легендах завжди був пов’язаний із потойбічними силами? Знаєш чому?

Повз нас по дорозі, голосно гуркочучи, проїхав мотоцикл. Я задивився на нього і враз уявив собі два млина з мотоциклетними колесами і мірошника-рокера та відповів перше, що спало на думку:

— Мабуть, тому, що в нього є колеса? — і всміхнувся. Бо непоганий каламбурчик вийшов: загнався колесом — хочеш, літай потойбічними світами, хочеш, спілкуйся з потойбічними істотами…

Свєтка кліпнула.

— Тобто колесо. Млин… — виправився я, — який перемелює все.

— А ти не такий дурний, як на вигляд, — констатувала Свєтка і заправила за вухо пасмо червоного волосся.

— Ну, дякую, — я зміряв її поглядом. А вона що, виходить, теж розумніша, ніж на вигляд?

А вигляд у неї ще той. Сьогодні Свєтка одягнула помаранчеву куцу куртку, а з-під куртки в неї веселенько стирчить платтячко незмінного ядучо-зеленого кольору. При цьому панчохи фіолетові, а кросівки рожеві. Додайте ще червоне кудлате волосся — і ви зрозумієте, що світлофор — це доволі кволе порівняння.