Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Здається! — ядуче захихотів дядько Іван. — Тобі завжди щось «здається»! Ти повинна усвідомлювати, що краще…
— Я сама знаю, що для мене краще… — перебила його Ангеліна.
— Аякже, десять воріт. Вісім ключів. І той, що відмикає двері… Чи як його… Драбина… Драбина Якова, — ще ядучіше відповів їй співрозмовник, — ти вважаєш, за тобою ніхто не стежить?
Я притулився до стінки, і серце в мене застукотіло ще гучніше. Драбина… Це ж те саме, про що говорили у Зарніка! Потім я знову обернувся до дверей, щоб дослухати розмову:
— …його прикрити, — почувся голос Ангеліни, і вона провадила з притиском: — Я повинна хоч щось зробити, хоч би з огляду на те, що я тоді…
— Твоє відчуття провини тебе до добра не доведе… — задріботів сміхом дядько Іван.
— Зате в тебе ніяких докорів сумління! — відрізала на це вона.
— Ой! Тільки не треба цих натяків… Кх-кх-кх… — дядько Іван несподівано хрипко закашлявся.
Після невеликої паузи Ангеліна повела далі:
— Я тебе теж хочу попередити… — вона стишила голос, — твої ігри не менш небезпечні… Ця фарбована цяця, якщо до тебе ще не дійшло, вона… З тих самих… Я це відчуваю. Не до добра вона біля тебе крутиться…
— Дарма ти про неї так! Мирослава — дуже приємна жінка…
— Аякже, приємна… — саркастично відповіла співрозмовниця, — ти б ліпше про свою дружину думав, яка ось-ось народить…
У відповідь дядько Іван пробурмотів щось нерозбірливе. А Ангеліна вела далі:
— Мені це не цікаво… Запам’ятай, якщо ти хоч словом… хоч півсловом… привернеш зайву увагу… Якщо ти це зробиш, вважай, що я тобі більше не сестра!
Долинули кроки, і гупнули двері.
— Пішла… — тихо прокоментувала Світлана. — Ну що — ставимо шафу на місце?
Я взявся за один бік шафи, вона за другий, та перш ніж повернути шафу на місце, я запитав:
— Слухай, Світлано… Ти мені можеш пояснити, що то за драбина, про яку тут ішлося?
У Світлани зробилися круглими очі, вона дивно вирячилася на мене і, полишивши шафу, показала на мене пальцем:
— Точно! Це — ти!
— Ти про що? — я скривився, бо не любив, щоб у мене ні сіло не впало тицяли пальцями.
— Як же я раніше не помітила… — скрушно хитнула головою Свєтка. — Оце так справи!
— Слухай, Світлано, ти розмовляти нормально вмієш?
Її ексцентричність почала мене нервувати.
— Вона не може розмовляти нормально, бо вона — провидиця, — з розумним виглядом встряла в розмову мала і гучно чхнула. А витерши носа рукою, роз’яснила: — А їм не личить розмовляти, як простим людям…
— Чого? — скептично протягнув я.
— Та тихіше ви, — буркнула Світлана. — Давай спочатку поставимо шафу на місце.
— Ага! Провидиця, яка чужі розмови підслуховує…— і собі забуркотів я, тягнучи шафу.
Коли шафа була на місці, я запитально подивився на Свєтку. Вона сіпнула гострим носиком, потім обтрусила руки і заходилася старанно обтрушувати спідницю, не кваплячись мені щось роз’яснювати. Я не витримав:
— Ну? — з притиском запитав. — То що за драбина? І чого ти там раніше не помітила?
Свєтка нарешті підвела на мене погляд:
— Драбина, про яку йшлося, — драбина на небеса. Вона наснилася Якову. Ти що, не чув?
Я знизав плечима. Неначе я повинен знати, що там кому колись наснилося…
Світлана скривилася:
— Це ж цитата з Біблії! А ти — той, що відмикає двері… І метафорично — драбина. За твоєї допомоги можна туди вилізти.
— Куди? — тупо кліпнув я.
Світлана закотила очі:
— На небеса, я ж тобі вже казала…
5
На щастя, ніхто одразу по мені дряпатися на небеса не збирався. Ба більше, здається, Ангеліна не звернула жодної уваги на це «пророцтво» Світлани. Певно, тому, що клопотів у неї і без мене було доволі.
— Мама зараз у лікарні, у мене народився братик, — поділилася зі мною секретною інформацією Майя. Вона прошепотіла мені цю новину на вухо за сніданком, а дядько Іван, відірвавши очі від газети, косо зиркнув у мій бік.
Це був не перший його неприязний погляд. Ще коли я тільки зайшов до кухні разом зі Свєткою і проторохтів «доброгоранку», він звів на мене холодні блакитні очі й, поставивши чашку з кавою на стіл, відказав:
— Доброго, доброго, — тоном, який не віщував нічого доброго.
— Сідай із цього боку! — підбадьорливо всміхнулася до мене Ангеліна і відсунула стілець поряд.
Я, обійшовши стіл, сів, по дорозі відмітивши, що не помилився, уявляючи зовнішність господаря дому. В нього таки була русява козляча борідка, а на додачу ще й рудуваті вусики, які він по-піжонському закручував нагору.