Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
Я часто запитував себе: чому я тут опинився? Невже у мене не було іншого шляху? Та, мабуть, таки не було… Перш за все, мені не хотілося потрапити до пазурів Кульгавого, а по-друге, мені було потрібно дізнатися якнайбільше з того, що знає Ангеліна. А в тому, що вона щось знає про мене, я не мав сумніву.
Про всяк випадок я вирішив поки що не світитися, тому коли Ангеліна почала заповнювати документи, я безсоромно збрехав.
— Петренко Арсеній Іванович, — не зморгнувши оком, проказав я, приписавши собі до вигаданого прізвища ще й вигадане по-батькові.
Ангеліна підняла на мене здивований погляд, замислилася на хвильку, зітхнула й заходилася записувати.
Про свої відмінності від звичайних людей та про перебування в ордені я теж вирішив не розпатякувати.
Школа була звичайною, дуже схожою на ту, в якій я колись навчався в Києві. Навіть приміщення були побудовані за тим самим планом. Єдиною відмінністю було те, що до шкільного корпусу додавався ще один — для проживання. Учні теж були звичайні — гамірливі та безтурботні.
На перший урок Ангеліна завела мене до класу і відрекомендувала:
— Це новий учень, Арсеній. Навчатиметься у вашому класі.
Дівчата на першій парті глипнули в мій бік і, нахилившись одна до одної, зашушукали і захихотіли.
— Вливайся в колектив! — усміхнулася Ангеліна і пішла.
Я пройшов до вільного місця у середньому ряду і сів біля Свєтки.
— У нашої Блаженної накінець з’явилася пара! — прогундосив здоровань з останньої парти, і всі зареготали. Особливо гучно — дві подружки з першої.
Свєтка нахилилася до мене і пояснила:
— На першій парті оту білявку з довгими кучериками звати Любочка, вона наша «красавіца», а ту другу, довгоносу — Вітка. А ото ржав — Гібон, якого звати Дімон. Придурок рідкісний…
Перед наступним уроком Любочка з Віткою вигулькнули перед нашою партою. Я уважніше придивився до Любочки. Як на красуню, в неї були заблизько посаджені очі, але в цілому вона була симпатичною. На тлі ж непоказної Вітки вона і зовсім видавалася справжньою королевою: яскрава та гордовито-самовпевнена. Інколи зухвалість із лихвою компенсує зовнішні недоліки…
Подружки про щось хвильку пошепотілися, і Любочка зненацька всілась на стілець попереду нашої парти, поклавши ногу на ногу. Розвернулася до мене і, похитуючи туфелькою, проказала:
— І звідкіля ти до нас, новенький?
— А тобі яке діло? — буркнув я. Ця Любочка чимось невловимим почала мені нагадувати невідв’язну Мишу.
— У-у… які ми таємничі,— вона удавано закопилила пухкенькі губки і єхидно захихотіла: — А тобі, Свєтік, повєзло-о…
Свєтка, що саме копирсалася у портфелі, підняла на неї здивований погляд:
— Чого це?
Любочка зневажливо подивилася в її бік, а потім витягла цукерку з кишені й запропонувала:
— Новенький, ка-анфєтку будеш?
Я заперечливо хитнув головою.
— Ну, як хо-очеш… — протягнула вона, розгорнула фантик і, не відводячи від мене очей, повільно закинула цукерку до рота. Потім підвелася: — Ну, пака-а!
А проходячи до свого місця, Любочка презирливо кинула своїй подружці:
— Яка ця Свєтка тупа!
— Слухай, цяця! — не витримав я. — Пельку стули! По-моєму, тупішої за тебе навіть на Марсі не відшукаєш! Тому топай, топай мовчки!
Любочка озирнулася на мене і порожевіла.
Не встиг відлунати дзвоник останнього уроку, як до мене вже сунув Гібон зі своїми двома дружками гібончиками. Дімон підійшов упритул, нахилив до мене свою мордяку і басом прогудів:
— Слухай, ти! Щоб я не бачив, що ти пристаєш до Любочки! Усьок?
— Усьок?! — майже хором повторили його гібончики.
Я спочатку здивовано на нього вирячився. Хто ще до кого пристає? А потім глузливо всміхнувся і хитнув головою:
— Ні, не усьок!
— Чо-ого-о?! — здивувався на мою зухвалість Дімон.
— Вийдемо? — запропонував я.
— Ги… Вийдемо! Я з тебе катлєту здєлаю! — пограв своїми біцепсами Гібон.
— Здєлає, здєлає, не сумнівайся! — підлабузницьки захихотів один із гібончиків.
Свєтка несхвально зиркнула на мене і буркнула:
— О, над головою вже загорівся «геройський вогонь»[24]… Було б із-за чого!
Ми вишли на задній двір школи. За нами — більше половини класу. І навіть ця Любочка зі своєю Віткою.
Під ногами була жовта пожухла трава, а над головою кружляли цілі зграї вороння у сіро-синьому похмурому небі. Я глибоко вдихнув прохолодне і свіже передгрозове повітря. Мені було смішно дивитися, як ці гібони сердито, по-діловому гуртуються навколо мене. Певно, мріють мене відлупцювати…
24
У героя Кухуліна перед подвигами загорявся над головою «геройський вогонь».