Легенди нескореної зими

— Я ж умний, як Григорій Сковорода, шо на п’ятисотці гривень! — заржав і пояснив: — Та в госпіталі послє ранєнія полгода читав всьо, шо було в бібліотєкі. Того й набрався там всяких-разних глупостєй.

Коли вони опинились у взводному наметі Мишка, за «шторкою», щоб поговорити про діла свої грішні і пообідати, Бача по-змовницькому розповів:

— Работали ми колись тут на стройці в одного гєнєрала. Хуже прапорщика. Пиздив со складов все, шо бачив, і складірував, ну, просто вагонами.

— А чому ви, а не солдати? — здивувався Італієць.

Бача знову круглопико посміхнувся і пояснив:

— Нє, солдати у нього построїли одну дачу, так він там жить не міг — не работала ні витяжка, горіла проводка, текли труби… Словом, солдатіки постарались на славу. Жадний був гєнєралішка — до піздєца. Вот вояки наші йому і отомстили. Поетому рішив він, скрєпя зуб’ямі, нанять профєсіональних строітєлєй…

— І ви йому зробили карамельку? — поцікавився Італієць.

— Тільки обгортку. Остальноє — всьо подлєжит постоянному ремонту. — Но щас не про то… Карочє, у нього такі склади на той дачі, шо душа ридьма ридає. «Британки», «піщанки», «бундесовки», бєрци канадські, світера воєнні всєх стран і народов НАТО.

— Стоп, — не зрозумів Мишко. — А откудова таке щастя у простого украінского гєнєрала? Наши войска вродє би не переходять на стандарти НАТО і дирдову форму[82] з кірзовими бєрцами в нашій армії какби ніхто не отміняв.

— «Откудова», — знизав плічми Бача. — А откудова я знаю? Знаю точно одно: спиздив десь, де плохо лежало. А може навіть даже харашо лежало собі й нікого не гребло. Не знаю!

— Твої пропозиції? — з розумінням подивився на товариша Італієць.

— Спиздить спижджене, як нас учили класікі: експропріація напиждженого. Хотя в цій цитаті я міг чогось і наплутать.

— А де та дача? Що там з охороною і замками? — поцікавився Італієць.

— А це ми будемо знати, када пайдьом в развєдку! — вирішив Мишко.

— Саме главне, — пояснив Бача, — шо дача на отшибі, подальше от людей. А як нам всьо правільно обтяпать, — подумав уголос, — скаже мій боєц Матроскін. Не зря дослужився в «органах» до майора…

Матроскін, на диво, ані хвилини не сумнівався, грабувати дачу ворюги в генеральських погонах, чи йти «по закону», як навчали з трибуни лідери опозиції. Він вважав, що «всі наші» повинні бути одягнені, як справжні солдати. Це укріплює дух і дисципліну. А ще «ето красіво», — погоджувався з ним Мишко.

— Много там добра? — допитувався Матроскін у Бачі.

— Весь Майдан одіть можна.

— Весь одевать не будем. Оставим часть барахла, чтобы он не вызвал мусоров по поводу ограбления. Кто захочет, чтобы ему задавали лишние вопросы из-за всех этих вещей? Откуда? Куда? И главное: зачем, блядь, столько?!

— Думаєш, він не знайде їм яку сказку росказать? — пхинькнув Мишко.

— Лишь бы нам не пришлось рассказывать сказок следакам, — відказав, зітхнувши, Матроскін. — Сказку про Робин Гудов из Майдана.