Після війни. Історія Європи від 1945 року

На світанку ХХІ століття Європейський Союз зіткнувся з низкою страшних проблем: одні були старі, другі — нові, а треті він створив собі сам. Його економічні негаразди були, напевно, найвідомішими та, зрештою, найменш серйозними з його турбот. З новими державами-членами чи без них ЄС продовжував витрачати (як робив це із самого початку) до нестями непропорційні суми на своїх фермерів. 40% бюджету ЄС (у 2004 році їхнім еквівалентом було 52 мільярди доларів) ішли на політично мотивовані «виплати на підтримку фермерства», більшість яких отримували великі механізовані агробізнеси у Франції чи Іспанії, які навряд чи потребували цієї допомоги.

Навіть після того як було досягнуто угоди зменшити ці виплати й урізати Спільну сільськогосподарську політику, очікувалося, що підтримка цін на агропродукцію все одно становитиме понад третину всіх витрат ЄС чи не до кінця другого десятиліття нового століття, створюючи нестерпний тягар для бюджету. Проблема полягала не в тому, що Союз був бідний. Навпаки, сукупне багатство та ресурси його членів були пропорційні аналогічним активам у США. Але його бюджет згідно з незалежним звітом, який Брюссель замовив у 2003 році, був «пережитком історії».

За пів століття до того Європейський Союз розпочав своє існування як митний союз — «спільний ринок», який тримався купи лишень за рахунок спільного зовнішнього тарифу. Характер його витрат стимулювали, а потім обмежували погоджені договори щодо тарифів, цін, субсидій та підтримки. З плином часу його амбіції поширилися на сфери культури, права, урядування й політичного процесу, і він набув — як у Брюсселі, так і деінде — багатьох зовнішніх атрибутів традиційного уряду. Але тимчасом як традиційні уряди можуть вільно отримувати доходи, щоб оплатити свої очікувані витрати, Європейський Союз мав і має обмаль можливостей власноруч генерувати прибуток. Його доходи формують фіксовані митні ставки, сільськогосподарські збори, єдиний для ЄС непрямий податок з продажів (ПДВ) та насамперед — внески держав-членів, закріплені на рівні лише 1,24% валового національного доходу (ВНД). Отож дуже невелика частка прибутку ЄС прямо підпорядковується власній адміністрації Союзу, а він увесь залежить від політичного тиску в тих чи інших питаннях усередині окремих держав-членів.

Більшість останніх — це одержувачі євросоюзівських щедрот, а не наповнювачі його бюджету. У 2004 році, після розширення на Схід, дев’ятнадцять держав — членів ЄС отримували від Брюсселя більше, ніж сплачували самі. Існування Союзу, по суті, оплачували своїми чистими внесками лише шість держав-членів: Сполучене Королівство, Франція, Швеція, Австрія, Нідерланди й Німеччина. У грудні 2003 року всі шість країн висунули вимогу до Комісії зменшити національні внески до бюджету ЄС у майбутньому від 1,24% ВНД до 1%, що не провіщало нічого доброго для його подальших перспектив.

Отже, бюджет Євросоюзу, крихітний проти бюджету навіть найменшої держави-члена та призначений здебільшого для виплати структурних фондів, цінової підтримки й утримання дорогого апарату ЄС, — постійний заручник інтересів як його платників, так і його отримувачів. Результативність важелів економічного апарату Союзу залежить від згоди всіх його складових частин. Там, де всі більш-менш погоджуються щодо принципу та переваг певної політики — чи то відкритих внутрішніх кордонів, чи то необмежених ринків для товарів і послуг, — ЄС досягає дивовижного поступу. Якщо ж із боку низки членів (чи навіть одного, особливо якщо це великий платник) є реальний спротив, процес ухвалення рішень заходить у глухий кут: податкова гармонізація, як і зменшення виплат на сільське господарство, десятиліттями стоїть на порядку денному.