Після війни. Історія Європи від 1945 року

Натомість у Центрально-Східній Європі членство в «Європі» було єдино можливим варіантом. Хай якою була їхня мотивація — модернізувати економіку, отримати доступ до нових ринків чи зовнішню допомогу, стабілізувати внутрішні політичні процеси, прив’язати себе до «Заходу» чи просто відвернути спокусу повернутися до національного комунізму, — нові лідери всіх країн від Таллінна до Тирани дивилися на Брюссель. Перспектива приєднання до ЄС, яка обіцяла заможність та безпеку, спокусливо майоріла перед звільненим населенням посткомуністичної Європи. «Не дайте ввести себе в оману тим, хто каже, що раніше було краще, — попереджали їх. — Труднощі, пов’язані зі змінами, того варті: Європа — це ваше майбутнє»[564].

Утім, на думку Брюсселя, усе було зовсім інакше. Від самого початку європейський проєкт містив глибокі суперечності. З одного боку, він був культурно інклюзивний, відкритий для всіх народів Європи: на членство в Європейській економічній спільноті, Європейській спільноті та, зрештою, в Європейському Союзі мала право будь-яка європейська держава, «чия система урядування ґрунтується на принципах демократії» і яка погодилася прийняти умови членства.

Та, з іншого боку, Союз був функційно ексклюзивний. Кожен новий договір й угода ще більше ускладнювали вимоги для держав-членів в обмін на те, що вони зв’яжуть себе з «європейською» родиною; і ці регуляції та правила сукупно призводили до того, що паркан, який стримував країни та народи, що не могли скласти іспит, ставав дедалі вищим. Шенгенська угода (1985 року) була благом для громадян тих держав, які брали у ній участь, — тепер вони могли вільно подорожувати через відкриті кордони між суверенними державами. Проте мешканці країн поза межами Шенгенського клубу були змушені стояти в черзі — цілком буквально — біля пропускних пунктів.

Установлюючи жорсткі вимоги щодо спільної валюти й диктуючи всім країнам, які бажали стати членами, запровадження так званого acquis communautaire — кодексу європейських практик, який швидко розростався, Маастрихтський договір був граничним форпостом бюрократичної ексклюзивності. Він не чинив перепон північним кандидатам чи Австрії, але був чудовою перешкодою для охочих зі Сходу. Попри те, що ЄС був зобов’язаний приймати нових європейців відповідно до умов власних установчих документів, на практиці він намагався якомога довше тримати їх якнайдалі.

На це були поважні причини. Навіть найбагатші з нових претендентів — Словенія чи, скажімо, Чеська Республіка — були відчутно бідніші за будь-якого чинного члена ЄС, а більшість із них насправді були дуже бідні. За будь-якими мірками, Східну та Західну Європу розділяла величезна прірва: у 1996 році рівень дитячої смертності в Балтійських державах удвічі перевищував середній показник п’ятнадцяти держав — членів ЄС. Тривалість життя чоловіків в Угорщині була на вісім років коротша, ніж у середньому в ЄС; у Латвії — на одинадцять років.