Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Проблеми євро вказували на ширший недолік європейського проєкту — його надзвичайно громіздку систему урядування. Проблема полягала в початковій ідеї. Жан Монне та його наступники навмисне уникали будь-якої спроби уявити собі, не кажучи вже про те, щоб утілити, демократичну або федеративну систему. Натомість вони просували проєкт модернізації Європи згори: стратегію продуктивності, ефективності й економічного зростання в сенсімоністському[570] дусі, керовану експертами та бюрократами практично без урахування побажань тих, хто мав користуватися її плодами. Її прихильники та поборники кидали свої зусилля значною мірою на складні технічні завдання «розбудови Європи». Якщо інші занепокоєння взагалі виникали, їх весь час відкладали на потім.
Тож станом на 1990-ті роки Європейський Союз усе ще діяв за тими правилами, які були закладені за багато десятиліть до того, і здебільшого — для управлінської зручності. Невиборна Комісія в Брюсселі керувала значним бюрократичним апаратом, виступаючи з політичними ініціативами та втілюючи програми й рішення, які ухвалювала Рада міністрів держав-членів. Неповороткий Європейський парламент, який засідав то в Страсбурзі, то в Брюсселі та з 1979 року обирався прямим голосуванням, виконував наглядову роль, яка поволі розширювалась (у тексті Римського договору його початкова роль була суто дорадча), але без права законодавчої ініціативи.
Несуперечливі рішення в Брюсселі зазвичай ухвалювали експерти й державні службовці. Ті самі рішення, які напевно впливали на великі виборчі осередки або зачіпали національні інтереси, кувалися в Раді міністрів та виливалися у складні компроміси або ж дорогі оборудки. Питання, стосовно яких не можна було знайти рішення чи дійти згоди, просто залишалися відкритими. Панівні держави-члени — Британія, Німеччина та насамперед Франція — не могли завжди сподіватися отримувати те, чого вони хотіли; але те, чого вони насправді не хотіли, не відбувалося.
Це була унікальна конфігурація. Вона жодним чином не була схожа на становище окремих штатів Північної Америки в 1776 році, що постали як сателіти однієї-єдиної країни — Британії, мову, культуру та правову систему якої вони поділяли. Її не можна було порівняти і зі Швейцарською Конфедерацією, хоча подекуди цю аналогію проводили: своїм плетивом суверенітетів, адміністративних анклавів та місцевих прав і привілеїв, які накладалися одне на одне й існували багато століть, Швейцарія радше була схожа на старорежимну Францію без короля[571].
Натомість держави — члени Європейського Союзу залишалися повністю незалежними й окремішніми одиницями в добровільному об’єднанні, якому вони з плином часу передавали довільно дібрані низки повноважень й ініціатив, ніколи не обговорюючи, за яким принципом працює ця домовленість і як далеко ця спільна ініціатива має зайти. «Брюссель» — закономірно анонімна штаб-квартира невизначеної адміністративної установи, ані демократичної, ані авторитарної — керував лише завдяки згоді урядів держав-членів. Від самого початку всі вони уявляли його собі як прямолінійний проєкт, від якого виграють усі: Спільнота / Союз мала сприяти добробуту своїх членів, жодним відчутним чином не обмежуючи їхньої незалежності. Але так не могло тривати вічно.
До точки кипіння ситуацію довела не природа системи права Євросоюзу, яка за своєю суттю була складною й ускладнювалася далі, а неможливість її дотримання серед двадцяти п’яти членів. Доти головування в Раді міністрів за ротацією змінювалося що пів року, а кожна країна, що головувала, мала влаштувати європейську конференцію для самопромоції, яка, відповідно, відбувалася двічі на рік; ця система вже й так діяла на нерви тим європейським бюрократам, які працювали на постійній основі. Перспектива провезти такий мандрівний цирк двадцятьма п’ятьма різними столицями, від Лісабона до Любляни, була просто безглуздям. Ба більше, система ухвалення рішень, яка була розроблена для шести держав-членів і здавалася громіздкою вже для дванадцяти (уже не кажучи про п’ятнадцять), просто зайшла б у глухий кут, якби з’явилося п’ятдесят єврокомісарів (по два з кожної країни) або в Європейській Раді було представлено двадцять п’ять держав, кожна з яких мала б право вето.
570
Сенсімонізм — течія соціального утопізму, заснована графом Анрі де Сен-Сімоном. На думку її прихильників, індустріалізація та наукові відкриття стануть поштовхом до радикальних змін у суспільстві, формування продуктивного суспільства. — Прим. пер.
571
Якщо ця система й досі працювала так бездоганно, то принаймні частково тому, що федеральний механізм було дуже добре змащено, не в останню чергу грошима: у 1990-х Швейцарія все ще була, за більшістю оцінок, найбагатшою країною світу.