Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Якби Угорщину, Словаччину чи Литву, а тим паче Польщу з її 38-мільйонним населенням прийняли до Європейського Союзу на тих самих умовах, що і його чинних членів, вартість субсидій, регіональної підтримки, інфраструктурних грантів й інших виплат точно надірвали б бюджет ЄС. У грудні 1994 року Фонд Бертельсмана в Німеччині опублікував дослідження, автори якого дійшли висновку, що, якби шість країн Центральної Європи, які претендували на вступ (Польща, Угорщина, Словаччина, Чеська Республіка, Румунія та Болгарія), увійшли до ЄС на тих самих умовах, що і чинні члени, вартість самих лише структурних фондів перевищила б тридцять мільярдів дойчмарок щорічно.
Багато хто боявся, що це могло спровокувати зворотну реакцію серед електорату тих країн, які сплачували більшість рахунків Союзу і яких точно потрібно було б попросити платити ще більше: Нідерландів, Британії та особливо (що ще гірше) Німеччини. У будь-якому разі країни-реципієнти на Сході були неспроможні надати кошти, які навіть мінімально відповідали б вимогам чинних регуляцій ЄС. Чого справді потребувала посткомуністична Європа, то це Плану Маршалла, але його ніхто не пропонував.
Новобранці не лише дорого коштували, вони ще й створювали проблеми. Їхні правові системи були корумповані або недієздатні, політичні лідери — ненадійні, валюти — нестабільні, а кордони — діряві. У ЄС побоювалися, що їхні нужденні та бідні громадяни або ж кинуться на Захід у пошуку соціального захисту й роботи, або залишаться вдома, погоджуючись на сміховинні зарплати — що виманюватиме закордонних інвесторів і роботодавців зі старих країн ЄС. У кожному разі вони становили загрозу. У Західній Європі точилися розмови про те, що туди «понаїдуть»: це було далеким, але однозначним відлунням страхів Гердера щодо волань «диких народів» Східної Європи. Ніхто не сумнівався в тому, що ЄС міг створити диво для Східної Європи. Але що могла Східна Європа зробити для ЄС?
З огляду на таке занепокоєння західні європейці тягнули час. Одразу ж після 1989 року міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер спочатку запропонував, щоб Європейський Союз якомога швидше поглинув усі країни Східної Європи задля протидії зростанню націоналістичних настроїв як зворотної реакції. Але його швидко приструнили; і хоча Марґарет Тетчер продовжувала активно наполягати на швидкому розширенні (розраховуючи на те, що розширений Союз неодмінно розрідився б до загальноєвропейської зони вільної торгівлі британських мрій), стратегія ЄС сформувалася під впливом саме французького підходу.
Першою відповіддю Франсуа Міттерана була пропозиція широкої «Європейської конфедерації» — чогось на зразок зовнішнього рівня асоційованого членства, відкритого для всіх охочих без жодних умов та з невеликими практичними перевагами. Пізніше французькі дипломати журилися через брак підтримки цієї пропозиції, шкодуючи про втрачену можливість «спокійної співпраці», яка вела б до розширення Союзу. Але на той час її правильно розкусили як очевидну хитрість, яка мала загнати щойно звільнені східноєвропейські держави в сурогатну «європейську спільноту» і тим самим виправдати їхнє недопущення до справжнього Союзу на невизначений термін. Вацлав Гавел одразу це зрозумів, а тому категорично її відкинув (і на певний час став персоною нон ґрата в Єлисейському палаці).
Натомість відносини між Східною та Західною Європою в подальші кілька років застрягли на рівні двосторонніх зустрічей і торговельних угод. Деякі країни — Угорщина, Польща, Чеська Республіка та Словаччина — отримали суворо лімітований «асоційований» статус у ЄС, але не більше. Утім московський переворот 1991 року та війни на Балканах, які розпочалися невдовзі після цього, привернули увагу Заходу до ризиків збереження невизначеності щодо посткомуністичних країн. Тому на саміті ЄС у Копенгагені в червні 1993 року було погоджено, що, в принципі — коли саме, ще потрібно було визначити, — «асоційовані країни Центральної та Східної Європи, які того бажають, стануть членами Європейського Союзу».
Це не вельми знизило розпач претендентів на членство, які, за применшеною оцінкою польської прем’єрки Ганни Сухоцької, були «розчаровані» взаємодією з Брюсселем і західними столицями. І справді, політичні лідери Східної Європи провели чимало років того десятиліття, терпляче та відчайдушно домагаючись твердих зобов’язань від своїх стриманих західних партнерів, переконуючи своїх виборців, що членство в ЄС — це реальна перспектива, і не втрачаючи жодної нагоди наголосити своїм закордонним співрозмовникам про нагальність реалізації цього твердження.