Після війни. Історія Європи від 1945 року

Традиційно марнотратна південна ланка здивувала всіх, виявивши гідну дисципліну. Іспанія «склала іспит» на членство в єврозоні завдяки тому, що один іспанський оглядач назвав поєднанням fortuna та virtu[569]: стрибок економіки дозволив уряду виплатити державний борг країни саме перед запровадженням валюти в 1999 році. Навіть Італія змогла витримати тевтонські випробування (які, як обґрунтовано підозрювали італійці, були створені для того, щоб тримати їх подалі), хоч і шляхом суттєвих підтасовок економічних показників та продажу державних активів одним махом. Станом на 2003 рік єврозона охопила дванадцять країн від Ірландії до Греції.

Однак, як і попереджало багато скептиків, напруження від єдиної для всіх валюти невдовзі далося взнаки. Новостворений Європейський центральний банк (ЄЦБ) у Франкфурті одразу ж встановив порівняно високу відсоткову ставку, щоб підтримати нову валюту й захистити її від інфляції. Але економіки країн єврозони відрізнялись як своїм рівнем розвитку, так і тим, на якому етапі економічного циклу вони перебували. Деякі, наприклад, Ірландія, процвітали; інші, зокрема Португалія, — пленталися далеко позаду і за інших умов могли б стимулювати активність внутрішнього ринку й експорт за рахунок, як це було раніше, зниження відсоткових ставок та «пом’якшення» валюти.

Позбавлений повноважень, які б дозволили вдатися до таких заходів, уряд Португалії за умовами «пакту» був зобов’язаний зменшувати державні витрати або ж наразитися на значні штрафи — саме тоді, коли мав би, за класичною економічною теорією, витрачати більше, щоб подолати рецесію. Такі дії не користувалися популярністю всередині країни; але Португалія принаймні могла похвалитися тим, що не зреклася умов участі в новій валюті: до 2003 року Лісабон успішно зменшив державний борг до 59,4% ВВП, а річний дефіцит — до 2,8%, втиснувшись в офіційно дозволені межі.

Наступного року у Франції дефіцит становив майже 4,1%; слідом за нею йшла Німеччина, економіка якої вже застрявала й нарешті відчула ціну об’єднання: її дефіцит склав 3,9%, а борг — майже 65%. Ураховуючи розмір економіки кожної з них, той факт, що ані Франція, ані Німеччина не дотримувалися власних правил, став відчутним викликом для всієї угоди. Але цього разу, коли Комісія розпочала штрафну процедуру, Париж і Берлін дали зрозуміти, що вважають «тимчасові» дефіцити економічно неминучими та не мають жодного наміру виплачувати штрафи чи навіть брати на себе зобов’язання значно покращити показники наступного року. Менші держави Євросоюзу — і ті, що на кшталт Греції та Португалії щосили та чималою ціною намагались дотримуватися умов пакту, і ті, що, як Нідерланди та Люксембург, боялися за стабільність відтепер і їхньої власної валюти, — певна річ, щиро обурилися, але урок було засвоєно. Через менш ніж десять років від свого створення пакт про зростання та стабільність був мертвий. Як сильно насправді постраждає євро, якщо країнам-учасницям дозволити більшу гнучкість у їхніх внутрішніх бюджетах, було геть неясно. Багато хто вважав, що реальну проблему становлять не державні уряди, а жорсткий та, здавалося, глухий до звернень Центральний банк, який непорушно наполягав на своїй повній незалежності й досі провадив антиінфляційну боротьбу 1970-х років.