Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Про майбутні труднощі дуже переконливо свідчило засідання Європейської Ради в Ніцці в грудні 2000 року. Зустріч, начебто покликана закласти основи для розширення й розробити нову систему голосування в Раді міністрів Європейського Союзу — таку, за якою голоси країн-членів важили б відповідно до кількості їхнього населення, водночас гарантуючи можливість ухвалення рішень більшістю голосів, — закінчилася жовчними і дуже ганебними торгами. Французи наполягали на тому, що їхній голос має важити не менше, ніж німецький (незважаючи на 20-мільйонну різницю в кількості населення), тоді як країни на кшталт Іспанії та Польщі (остання брала участь у зустрічі на правах спостерігача) намагалися домогтися найбільшої ваги для свого голосу в Раді в майбутньому, продаючи свою підтримку тому, хто заплатить найбільше.
Ця безсоромна боротьба за владу в Ніцці, коли провідні європейські державні діячі на кшталт Тоні Блера, Жака Ширака та Ґергарда Шредера вдень і вночі торгувалися й сперечалися через статус і вплив у спільному європейському домі, була ілюстрацією ціни, яку тепер доводилося платити за нехтування конституційними тонкощами в минулому. Прямим наслідком саміту в Ніцці, через який Союз зіткнувся з труднощами нового ґатунку, було запровадження «Європейської конвенції» — чогось на кшталт невиборних установчих зборів, яким було доручено розробити практичну систему урядування для збільшеної «Європи» та, як сподівалися, якийсь переконливий перелік її завдань. Після деякого (вже знайомого) тиску з Парижа президентство в Конвенції було доручене вже немолодому, але не менш ніж раніше самозакоханому Валері Жискару д’Естену.
Після двох років обмірковувань Конвенція розродилася чимось більшим, ніж проєкт, але, безперечно, меншим, ніж конституція. Без пишномовної жискарівської преамбули (одразу впадало в око, як сильно вона відрізняється від джефферсонівської елегантно лаконічної попередниці, не на користь першої) документ Конвенції мало що пропонував у сенсі класичних конституційних положень — ані широких визначень індивідуальних свобод, ані чітких положень про розподіл повноважень тощо. У цьому сенсі, як багато хто попереджав, він став розчаруванням.
Але текст Жискара, який після деяких обговорень було схвалено в Римі у 2004 році як Конституційний договір, таки пропонував дороговказ для практичного керування справами Союзу: удосконалений порядок координації з питань оборони й імміграції; спрощене й уніфіковане резюме права ЄС; Хартію основних прав громадян ЄС, метою якої було ще більше розширити повноваження європейських судів; та чіткий і навіть амбітний перелік офіційних компетенцій і повноважень Євросоюзу.
Найголовніше, що запропонована конституція з часом зменшила б громіздку систему національного представництва в Комісії; а ще — вона розробила систему голосування в Європейському Союзі, яка, після деяких переговорів, виявилася не лише прийнятною для всіх сторін, а ще й демографічно справедливою. Чи зможе новий розподіл сил забезпечити чітку більшість у складних питаннях, залишалося незрозумілим: до того ж щодо справді суперечливих тем — як-от оподаткування й оборона — було погоджено (за наполяганням Британії і за мовчазної згоди багатьох інших країн) зберегти давній ґоллістський інструмент національних вето. І ніхто не мав жодних сумнівів: хай як точно розподілялися голоси, справжня влада залишалася в найбільших країнах; Ортеґа-і-Ґассет ще в 1930 році дійшов висновку, що «Європа» — це, по суті, «трійця Франції, Англії та Німеччини». Але принаймні — та за постійної умови, що конституцію ратифікує кожна держава-член, що пізніше виявилося непередбаченою перешкодою[572], — тепер стало можливо ухвалювати рішення.
572
Європейська Конституція так і не була ратифікована, оскільки на відповідних референдумах у 2005 році громадяни Франції та Нідерландів проголосували проти. Альтернативою Європейській Конституції став Лісабонський договір, ратифікований усіма державами-членами; він набув чинності у 2009 році. — Прим. пер.