Після війни. Історія Європи від 1945 року

Особливо показовим був контраст між рівнем зацікавленості, яку виборці виявляли до національної політики, та зростанням байдужості до парламенту в Страсбурзі. На європейських виборах у червні 2004 року, перших із часу розширення Союзу, розбіжність у кількості тих, хто взяв у них участь, порівняно з останніми національними виборами у Сполученому Королівстві становила 20%, в Іспанії — 23%, у Португалії — 24%, у Фінляндії — 39%, в Австрії — 42% та у Швеції — 43% (на національних виборах у Швеції явка дорівнювала 80%, а на європейських — тільки 37%).

Ця тенденція була занадто поширеною, щоб пояснювати її місцевими обставинами. Ба більше, — а для майбутнього Союзу це провіщало ще серйозніші наслідки, — вона дуже подібно виявлялася і в нових державах-членах на Сході, незважаючи на те, що це була їхня перша можливість узяти участь у виборах до парламенту Європи, на приєднання до якої вони так довго чекали. В Угорщині явка на європейських виборах у червні 2004 року відставала від останніх національних виборів на 32%; в Естонії — на 31%; у Словаччині, де на останніх національних виборах вона становила 70%, частка електорату, який не полінувався прийти і проголосувати на європейських виборах, дорівнювала 17%. У Польщі явка на рівні лише 20% демонструвала зменшення на 26% проти національних виборів 2001 року і була найнижчою з часу падіння комунізму.

Чому європейці, як «старі», так і «нові», були так глибоко байдужі до справ Європейського Союзу? Переважно через поширене переконання, що вони не можуть на них вплинути. Більшість європейських урядів ніколи не проводили народного голосування, щоб визначити, чи має їхня країна вступити до ЄС або до єврозони — не в останню чергу тому, що в тих країнах, де такі питання ставили на національний референдум, їх відкидали або ж вони проходили з мінімально можливим відривом. Тож Європейський Союз не був «власністю» його громадян — здавалося, що він стоїть окремо від звичайних інструментів демократії.

Крім того, серед європейської громадськості було поширене (правильне) відчуття, що з усіх інститутів ЄС 732 обрані депутати Європейського парламенту важили найменше. Справжні повноваження були зосереджені в Комісії, яку призначали національні уряди, та в Раді міністрів, що складалася з їхніх представників. Іншими словами, саме національні вибори були тією подією, коли необхідно було робити вирішальний вибір. Навіщо марнувати час, обираючи оркестр, якщо треба зосередити увагу на виборі диригента?

З іншого боку, навіть найпростішим громадянам ставало дедалі очевидніше, що «безіменні» чоловіки та жінки в Брюсселі нині мали справжню владу. Тепер Брюссель вирішував усе, починаючи з форми вирощуваних огірків і закінчуючи правописом прізвищ у паспорті. «Брюссель» міг дати (що завгодно — від фермерських субсидій до студентських стипендій) і забрати (валюту, право звільняти найманих працівників, навіть етикетку на сирі вашого виробництва). І в кожного національного уряду впродовж останніх двох десятиліть траплялися випадки, коли йому було зручно звинуватити «Брюссель» у непопулярних законах, податках чи економічній політиці, які він нишком підтримував, але за які не хотів брати на себе відповідальність.