Після війни. Історія Європи від 1945 року

Однак розширення все ж таки було на порядку денному. Згідно з власними правилами ЄС не міг відмовити країнам у праві подавати заявку на членство. Відповідно, Європейська комісія була змушена в 1994 році прийняти заявку від Угорщини та Польщі; від Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви та Болгарії — у 1995-му; від Словенії та Чеської Республіки — у 1996-му. Отож десять колишніх комуністичних країн приєдналися до Мальти та Кіпру, які подали заявки в 1989 році, а також Туреччини (заявка якої ниділа з 1987 року). Усі ці країни-кандидати тепер юрмилися в досить-таки переповненому передпокої, очікуючи на увагу Союзу.

У 1997 році Амстердамський договір вніс низку важливих технічних змін до оригінального Римського договору, утілюючи цілі Маастрихта і створюючи можливості для реалізації заявленого наміру Союзу розробити програму європейського громадянства й загальноєвропейських інститутів, які б опікувалися ринком праці, охороною здоров’я, довкіллям і кричущою відсутністю спільної зовнішньої політики. На цьому етапі, коли перехід на спільну валюту був запланований на 1999 рік, Союз завершив десятиліття внутрішньої інтеграції, яка поглинала всю його бюрократичну енергію. Виправдань для відкладання чутливішого питання розширення більше не було.

Деякі державні лідери, а також чимало високопосадовців Європейської комісії хотіли б обмежити переговори щодо вступу «легкими» випадками — маленькими країнами на кшталт Словенії чи Угорщини, що були прилеглі до тодішніх кордонів Союзу та мали порівняно модернізовані економіки, а тому становили лише незначний виклик для бюджету й інституційної архітектури ЄС. Але невдовзі стало зрозуміло, що це може бути політично нерозсудливо: якби Румунія чи Польща залишилися наодинці, то могли б відкотитися в небезпечно недемократичний простір, тож, починаючи з 1998 року, Європейський Союз офіційно розпочав процес вступу всіх десяти східноєвропейських країн-претендентів разом із Кіпром. Невдовзі в список додали і Мальту. Однак Туреччину притримали.

З цього моменту, незважаючи на незмінні занепокоєння з боку низки чинних членів ЄС та, судячи з опитувань громадської думки, невеликої підтримки з боку більшості їхнього населення, розширення набуло власної динаміки. Розпочалися двосторонні переговори щодо вступу: спочатку з ядром основних, як тоді вважали, кандидатів — Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Польщею та Словенією; а тоді, наступного року, з іншими — Болгарією, Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою. Належність Польщі до першої групи, незважаючи на пов’язані з нею економічні виклики, пояснювали її розміром і значущістю. Натомість Словаччину «понизили» до другої групи через застій і корупцію, до яких призвело авторитарне урядування Мечіара, а також — як попередження та приклад для інших.