Після війни. Історія Європи від 1945 року

Поширення на схід сільськогосподарських субсидій та інших пільг також було суворо обмежене. Згідно зі «Звітом про перехідний період» Європейської комісії, це було почасти спричинено «питанням про здатність країн-кандидатів після вступу освоїти й ефективно використати гранти зі структурних фондів та фондів гуртування». Але основна причина полягала лише в прагненні знизити ціну розширення та зменшити конкуренцію для західних виробників. Східноєвропейські фермери мали б отримати ті самі субсидії, які вже виплачувалися на Заході, тільки у 2013 році, коли, за прогнозами, більшість із них вийде на пенсію або закине виробництво.

Коли переговори було завершено, умови погоджено, а 97 тисяч сторінок acquis communautaire були належним чином впроваджені в законодавство країн-кандидатів, саме розширення вже не сприймалось як апогей усього процесу. Після п’ятнадцятирічного очікування на вступ більшості нових членів можна було пробачити те, що вони не виявляли такого ентузіазму, яким горіли десять років тому. У будь-якому разі більшість практичних переваг західного залучення вже й так проявилися: зокрема в галузі автомобілебудування, де колишні комуністичні країни мали готову пропозицію дешевої та кваліфікованої робочої сили і в яку компанії на кшталт Volkswagen, Renault і Peugeot-Citroën активно інвестували в 1990-ті роки. Упродовж 1989‒2003 років сукупні прямі інвестиції з-за кордону для всієї Східної Європи сягнули 117 мільярдів доларів.

Насправді на початку ХХІ століття закордонні інвестиції в колишній комуністичній Європі пішли на спад. За іронією долі, це здебільшого було наслідком наближення розширення. Щойно такі країни, як Польща чи Естонія, опинилися б усередині Союзу, вести справи в них та з ними, певна річ, стало б простіше. Зі свого боку вони могли б більше продавати Заходу: Польща очікувала, що впродовж перших трьох років після вступу подвоїть експорт харчових продуктів до ЄС. Але це були наслідки відносної відсталості. Щойно країни Східної Європи опинилися б усередині ЄС, зарплати та вартість усього іншого в них почали б зростати до західного рівня. Цінову перевагу регіону перед заводами в Індії чи Мексиці було б утрачено. Різниця між прибутком і собівартістю — принаймні у виробничій галузі — почала б зменшуватися.

Тим часом через високу ціну перетворень комуністичної економіки Східна Європа напередодні вступу залишалася відчутно позаду країн ЄС. Навіть у найзаможніших нових державах-членах ВВП на душу населення був значно нижчий за показники їхніх західних сусідів: у Словенії він становив 69% від середнього показника в ЄС, у Чеській Республіці — 59%, в Угорщині — 54%. У Польщі він дорівнював лише 41%, у Латвії, найбіднішому новому з членів, — 33%. Навіть якби економіки нових держав-членів продовжували зростати в середньому на 2% швидше, ніж у старих[565], Словенії знадобився б двадцять один рік, щоб наздогнати Францію. Литва мусила б надолужувати п’ятдесят сім років. Звичайно, громадяни колишніх комуністичних держав не мали доступу до таких даних. Але більшість не плекала особливих ілюзій щодо труднощів, які на них очікують. Коли під час кількох опитувань громадської думки чехів запитали, коли ж, на їхню думку, ситуація «покращиться», відповіді «упродовж п’яти років», «упродовж десяти років», «через п’ятнадцять років або більше» обрали по 30% респондентів, а 10% сказали «ніколи».