Українське письменство

Так само умовне значення має і прийнятий у нас, як початкова дата, р. 1861-й. Правда, велика частина поетів пошевченківської пори почали друкуватися в «Основі» (1861—1862 рр.: Кулик, Олександрів, Мова, Вербицький), але Кузьменків «Первоцвіт» опублікував Куліш у «Хаті» за р. 1860-й, Кониський з’явився в «Черн. губ. ведомостях» в 1858-му, а Глібов — там же, на п’ять літ раніше, і в «Основі» тільки передруковував свої перші байки, здебільшого перекладені з Крилова. Локалізуючи діяльність поетів-пошевченківців межи 1861 та 1885 рр., ми вказуємо тільки пору найбільшої їх актуальності, їх найбільшої ваги в розвитку поетичного слова.

Хто ж ці поети і як можна згрупувати їх, з огляду на характер творчості, на літературні їх зв’язки та орієнтацію?

До нашої збірки ми включаємо цікавіші зразки дванадцяти поетів — Л. Глібова, Кузьменка, Кулика, М. Вербицького-Антіоха, Олександрова, Кониського, Чубинського, Мови-Лиманського, Старицького, Олени Пчілки, Панаса Мирного та Манжури[392]. Досить побіжного погляду на цей спис імен, щоб побачити всю його різноманітність. Одні із названих тут поетів стоять у великім річищі українського письменства, провадять головну його гру — такі Кониський, Старицький, що були многолітніми репрезентантами українського слова в очах широких громадських кіл, приймаючи хвалу, кпини, цензурні нагінки та адміністративні переслідування; поетична діяльність других проходить осторонь від літературних центрів, на провінції, і пливе бічними протоками та затонами, являючи ряд цікавих часом паралельних з’явищ, — сюди належать Мова-Лиманський, Манжура, почасти Панас Мирний. З огляду на їх стилістичну орієнтацію, на їх ставлення до шевченківської спадщини та народно-поетичного стилю, всю цю лаву можна розділити на три групи. Першу із них складають, так мовити б, безперечні епігони, поети, що не спромоглися або не встигли одійти від тем, трактувань та стилістичних засобів 30—40-х рр. До них, на наш погляд, належать: Глібов, Василь Кулик, Кузьменко та Вербицький-Антіох. Сюди тягне формою своїх писань і Павло Чубинський, зі своєю «Сопілкою» 1871 р. Другий ряд становлять ті поети, для творчості яких характерний момент шукання. Почавши з переспівів народно-поетичного матеріалу, інколи повторяючи Шевченкові засоби, вони помалу намагаються внести свіжу струю в поетичне слово, беруться за переклади чужих поетів, не боячися неологізмів та рідко вживаних слів, цікавлячись громадянською поезією росіян, пересаджуючи на український ґрунт ліричну манеру Гайне і т. д. Сюди належать Мова-Лиманський і Володимир Олександрів, Кониський і найвидатніший із усіх Старицький. В особі Ол. Пчілки ми бачимо уже наступників Старицького, перше з’явище того, що пізніше називали його «школою». Нарешті, третю позицію займають Панас Мирний та Манжура, обидва самотники, обидва непричетні до будь-яких літературних шукань, обидва вирослі в живому контакті з народно-поетичним матеріалом. В їх літературнім доробку багато архаїчного (варіації Шевченка та народних пісень у Мирного, переробки народних казок à la Корсун та переспів «Райнеке Лиса» у Манжури), але разом з тим деякими мотивами громадянського характеру («Декому» Манжури, «Привіт Драгоманову» Мирного) вони наближаються до поетів групи Старицького. Час лишає свій слід: недарма ж обидва належать до кінця доби.