Українське письменство

Коли Куліш ставав на Шевченкову стежку з урочистими оповіщеннями до загального відома, то інші поети, молодші літами, для кого Шевченко був не «однолітком-сподвижником», не «братом», як для Куліша, а літературним «батьком», ступили на той шлях без спеціальних та голосних заяв. Для них Шевченко був «українським сонцем», як писав Кониський у своїй елегії на похорон поета. Відомі слова Франка, що в 60-х роках і пізніше «враження Шевченкової поезії було таке сильне, чар його слова такий тривкий, що в розумінні многих українська поезія могла виявляти себе тільки в тій Шевченком усвяченій формі; тілько його стиль видавався справді поетичним, тілько його мелодії «відповідали духові української національності», тілько в тім напрямку треба було іти дальше»[390].

І проте з часом виявилась вся трудність «іти за Шевченком». Без шевченківського органічного відчуття «селянської стихії», без його колосального темпераменту і, нарешті, без його віртуозності, «необыкновенной чуткости к форме», його евфонічної впорядкованості (якої не помічали або не вміли сформулювати до статті Лісовського 1896 р.) — цим поетам відкривалася тільки безплідна путь епігонства. Індивідуальний стиль великого поета в руках його наступників тратив свій букет, притуплявся, ставав трафаретним. Форми, образи та поняття народної поезії зв’язували їх. Примушуючи себе дивитися на світ «очима співучого селянина», найталановитіші із цих поетів, найобдарованіші, погрішали проти власного хисту. Бажання і потреба сказати своє слово наштовхували їх на шукання іншого стилю та іншої школи поетичної. Це був процес дуже повільний — навіть для найбільш індивідуального із них Куліша. В 1861 р. останній іще дивувався, що полтавська громада і Костомаров холодно поставились до дунайського поета (так Куліш рекомендував себе полтавцям) та до його «Досвіток». У «Великих проводах», дуже ще несміливо, спробував він зафіксувати свої погляди на козаччину, досить уже відмінні від традиційного романтичного козакофільства. Тільки пройшовши через документальну критику історичної традиції, не раз повставши на історичні уявлення самого Шевченка, виробив він інший погляд і на чергові завдання українського поетичного слова. В своїх спогадах про Костомарова (в журналі «Новь» за 1885 р.), він, розповівши про стримане прийняття його «Досвіток», узнав рацію полтавцям і Костомарову: «Нам надобно в родной поэзии брать новые, небранные им (Шевченком) ноты». Коло того ж часу і другий поет Кулішевого віку Щоголів, випустивши р. 1883 своє «Ворскло», самолюбно відгороджується від Шевченкового прикладу. Він не хоче для своїх книжок ні «бібули», ні малого формату, ні взагалі дешевого вигляду на масовий ужиток розрахованого «Кобзаря»: його писання розраховане на іншого, добірнішого, кваліфікованого, отже, і нечисленного порівнюючи читача.