Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
Пробувала говорити з Дмитриком. Той лише відмахувався від матері, як від набридливого комара, — розбирайтесь, мовляв, самі, я в бабські справи не лізу. «Тютя-матютя!» — уперше в житті Ніна подумала про нього зі злістю.
Рятувалася лише роботою. На репетиціях та концертах вона купалася в музиці, забуваючи про домашні негаразди. І тим важче було повертатися до грубої реальності, у якій були замкнені двері, пройдисвітка Ірена з кривавим ротом та Дмитрик, що стрибав біля неї, мов дурне теля.
Але з появою нового молодого диригента і робота у філармонії перетворилася на каторгу. Ніні здавалося, що він прискіпується лише до неї. Щохвилини вона щось робила не так, і він, удвічі молодший за неї жовторотик, голосно вичитував їй перед усім оркестром. Скоро нерви в Ніни здали, і вона, умиваючись сльозами, вибігла із залу прямісінько перед початком концерту. Наступного дня її попросили написати заяву про звільнення. Так Ніна втратила будь-який сенс життя.
Більшу частину свого часу тепер вона проводила на лавці в парку, стараючись якомога менше потрапляти на очі Ірені, і поверталася додому вже в сутінках, аби лише перебути ніч. Спершу пробувала шукати якусь роботу за оголошеннями в газеті, але всюди відповідали, що беруть працівників лише до тридцяти п’яти років. Зневірилася, махнула на все рукою. Ще більше схудла — її скромні заощадження, які вдалося приховати від сина й невістки, майже закінчилися. Дев’ятнадцять батонів та тридцять дві пачки кефіру — усі Нінині статки. Коли вона побачила, як продавчиня з хлібного кіоску величезним ножем розітнула навпіл хлібину, у голові її щось клацнуло. Самогубство здалося порятунком. Вона не вірила в Бога, але хотіла вірити, що по той бік буде краще, ніж тут. Усюди буде краще.
Тепер, коли рішення було ухвалене, Ніна знову розгубилася. А що ж далі? Вирішити легко, але як це зробити? Вона задумливо наводила ручкою букву за буквою, доки її «самогубство» не стало темно-фіолетовим, як застарілий синець. Випадково зачепила напис рукою — і він розповзся сторінкою, перетворився на темну пляму, що скоро забере її життя. Подивилася на свою руку — зап’ясток обмазаний пастою. Від неї набухлі сині вени аж почорніли. «А якщо…» — подумала і сама жахнулася. У голові промайнули кадри з баченого ще замолоду фільму, герой якого довго помирав з розпатраними венами в залитій кров’ю ванній. Ні, цей спосіб не для неї! Вона хотіла піти тихо й непомітно, а не привертати увагу останнім кривавим учинком.
Стрибнути з багатоповерхівки? Не вийде, її квартира на другому, а на дверях на дах — заіржавілий навісний замок. Ніна згадала Сергія з десятого поверху, який по п’янці випав з вікна. Не вбився, лишився калікою. Дружина кляла його день і ніч, а сам він, зрідка спускаючись у двір на руках товаришів по чарці, утирав п’яну сльозу худою, як у в’язня концтабору, рукою і шепотів: «Скоріше б здохнути…»
Можна напитися пігулок, але Ніна не знала, скільки і яких треба випити, аби досягти бажаного ефекту. Та й швидким цей спосіб не назвеш, а вона хотіла померти блискавично, аби не встигнути злякатися й передумати.
У її уяві ідеальною смертю було пустити кулю в лоба десь у безлюдному місці, але не було ані кулі, ані зброї, ані найменшої можливості їх знайти. «Не те що жити, навіть померти по-людськи не виходить», — подумала зі злістю. Перебравши ще кілька варіантів, Ніна зупинилася на повішенні. Не дуже красива смерть, але швидка. Принаймні так вона завдасть людям менше клопоту — Ніна сподівалася знайти місце, де її — чи пак її останки — не відразу знайдуть. Залишалося купити міцну мотузку — і вуаля. «Прощавай, світе! Упевнена, що ти не сумуватимеш за мною. Я за тобою теж». Чи тужитиме за нею син, Ніна думати не хотіла. Боялася, що йому таки справді байдуже, є вона чи її немає. Зате Ірена зрадіє. Щиро. Без неї всім буде легше. Навіть їй самій.
На базарі Ніна довго вибирала мотузку. Придивлялася, мацала, пробувала на міцність, просила показати іншу, товщу. «Ви що, на ній вішатися збираєтеся? — не витримала нарешті обсмалена, як головешка, продавщиця і загребла під прилавок усі мотки. — Беріть або не морочте мені голови!» Ніна почервоніла і простягнула гроші. Вона взяла мотузку і притисла до грудей. Здавалося, та горіла в її руках, обпікаючи шкіру через одяг.