Ніж, якого не відпустиш

— Гільді, — каже Манчі до мене.

— Заткайся, — кажу я.

І в мене нема вибору, хібашо полізти туда на скелю за ними, нє?

То ми йдемо, цей раз набагато вущою стежкою через каміння і кущі, Віола і стара Гільді, коли могли, трималися близенько разом, ми з Манчі йшли далеко за ними, пробиралися до хтозна-якої дальшої небезпеки, і я цілий час оглядався через плече, чекаючи побачити мера і пана Прентісса‑молоччого і Аарона котрі женуться за нами.

Я не знаю. Звідки знати? Як могли Бен і Кілліан рахувати, шо я буду готовий до такого? Ясно шо ідея ліжка і гарячої їжі звучить як шось дуже привабливе, але може це така хитрість і ми такі тупі шо навіть заслуговуємо аби нас зловили.

А за нами женуться люди і нам тре’ тікати.

Але може й реально нема іншої дороги через цю річку.

А Гільді могла заставити нас силою і не заставила. І Віола сказала шо вона ніби здається нормальна, і може, одна безшумна людина вміє прочитати іншу.

Бачиш? От як його знати?

І кого обходить, шо там каже Віола?

— Ти подивися на них, — кажу я до Манчі. — Вони швидко притерлися. Ніби вони якась давно розлучена рідня, чи шо.

— Гільді, — знов каже Манчі.

Я замахуюся йому в гузицю, але він кидається вперед.

Віола і Гільді говорять собі, але я тільки деколи чую якісь відзвуки. Я поняття не маю, за шо вони говорять. Якби вони були нормальні Шумні люди, то не було б різниці як далеко я відстав, ми могли би всі говорити разом і нівкого би не було секретів. Усі би переговорювалися, хотіли би того чи ні.

І ніхто б не випадав. Ніхто би не випадав з бесіди при першій же можливості.

І ми йдем дальше. І я починаю думати ще дальше. І ще я дозволяю їм відірватися ще трохи вперед. І я думаю ще.

Бо час минає, і до мене починає доходити.

Бо може ми знайшли Гільді, а тепер вона зможе подбати про Віолу. Бо вони два чоботи пара, нє? Ну, ясно шо не такі як я. Такшо може Гільді може помогти їй добратися туда звідкиб вона не була, бо я того явно не можу. Я їй взагалі можу помогти добратися хіба до Прентісстауна, нє? Бо я несу заразу яка її вб’є, таки може її вбити, може вбити всіх кого я зустріну, зараза, яка вічно не буде мені давати зайти до поселеня, такшо мені певно і прийдеться спати в Гільді в стайні, з вівцями і курми.

— Та й по всьому, га, Манчі? — я зупиняюся, мені в грудях стає важко. — Тута нема Шуму, хібаби я його приніс, — я стираю трохи поту зі свого чола. — Нам нема куда йти. Ми не можем піти вперед. Ми не можем піти назад.

Я сідаю на камінь, розуміючи всю правду.

— Ми нікуда не зайшли, — кажу я. — І нічо не маєм.

— Маєм Тодда, — каже Манчі, вихляючи хвостом.

Це нечесно.

Просто нечесно.

Єдине місце, де ти вдома — це місце, куда ти ніколи не зможеш вернутись.

Такшо ти назавжди сам, повік-віку.

Нашо ти це зробив, Бен? Шо ти зробив, шо всьо повернулося так зле?

Я рукою витираю очі.

Я б хотів, аби Аарон з мером мене таки догнали і зловили.