Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Стверджуючи, що він сам придумав «гори» й «океани» метафор, наратор говорить про непотрібність, яку відчувають люди його кола в новій Україні. Як з’ясовується, він слушно провіщає, що книга про Бурдика ніколи не вийде у світ. Наратор згадує всіх людей свого покоління, які пережили у підпіллі роки радянських репресій — людей, які були готові постраждати за вищу мету — якої не мають люди нинішні. Йому не залишається нічого іншого, як обміркувати, куди всі вони поділися, і проголосити: «Одне слово — гумус, а не покоління!»[140] Бурдик має багато додаткових натяків на дух втраченого покоління. Наприклад, наприкінці роману наратор згадує про «окрему трагедію»[141] свого покоління, а раніше говориться, що в новій Україні Бурдик залишається «Зайвою Людиною»[142] і що його покоління є «задушеним поколінням». Ігор Бондар-Терещенко гадає, що сучасні українські письменники одержимі втраченим минулим: «Як всі звичайні люди, вони створюють у своїх писаннях власний фантом — утраченого минулого (цісарського, козацького, самостійницького, радянського) — соборного, великого, національного»[143]. Це правда, що такі настрої наповнюють усі ці твори, але ключовою темою у цих творах, насправді, є плач з приводу втраченого нинішнього — йдеться про перші роки після досягнення України незалежності в 1991 році. Саме в цей період з’явилися письменники-вісімдесятники, і до цього періоду вони і надалі звертаються у своїй творчості.