Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Цю невдачу українки-інтелектуалки у пошуках чоловіка вивчала Ніла Зборовська. У своєму дещо дивному панегірику-есе про покійну Соломію Павличко Зборовська і собі пристрасно підтримує її тезу, що Україна — це, у своїй суті, «жіноча» земля. Вона кілька разів натякає на те, що влада чоловіків на цій землі добігає кінця; всі чоловіки в Україні вимруть і позалишаються самі жінки, які й запропонують, нарешті, країні вихід з її вічного страждання[130]. Есе Зборовської є післямовою до її власної монографії про українську письменницю зламу століть Лесю Українку, де Зборовська чітко намагається провести паралелі між фемінізмом раннього українського модернізму (головними постатями в літературі були Леся Українка та Ольга Кобилянська) і його відродженням у сучасній Україні, що його уособлює група літературознавців, яких колись в Інституті літератури очолила Соломія Павличко. Як і багато творів Зборовської, це есе є спробою культивування українського феміністського міфу і перегляду української історії та культури крізь його призму.
З вищезгаданою ідеєю пов’язане значно вартісніше есе Зборовської «Фемінний характер української ментальности». У ньому вона використовує приклади з літератури, висуваючи ідею, що Україна вирізняється незаперечним жіночим характером, і що цим пояснюється її історична безсилість і підлегле становище у світі, який заряджає патріархальний міф. Українському чоловікові-інтелектуалу історично відмовлено у владі, і через це, як пише Зборовська, цей міф набуває іншого відтінку в Україні:
Незважаючи на космополітичний характер світового патріархального міфу, в українській культурі патріархальний дискурс значно деформується і доволі специфічно в ній побутує. Мені здається, що саме фемінний характер української нації є головною причиною її неспроможності структуруватися державно і загалом визначає її специфічне буття у світі[131].
Таким чином, у той час як Марина Романець вбачає у підпорядкованому становищі українського чоловіка впродовж усієї історії колонізації України причину того, чому він не може пройнятися повагою до української жінки, Зборовська відчуває, що українським землям притаманний жіночий характер (який вона простежує аж до матріархату Трипільської культури, яка існувала там з 4500 до 2000 р. до н. е.), і саме другорядний статус жіночого в чоловічому світі зумовлює тривалу безпорадність України. Зборовська вважає, що долю України можна було покращити шляхом визнання цієї риси і сприйняття її як позитивної властивості (унікальної для України), а також включення її як складової до української ідентичності; Зборовська відчуває, що Забужко — «найсексуальніша феміністка-фалоцентристка»[132] — мала змогу зробити перший крок у такому напрямку своїм романом, але зрештою не змогла, бо не здолала порвати з герметичним чоловічим світом[133].
Так, як вона представлена в прозі Забужко і Кононенко, українська жінка-інтелектуалка врешті-решт опиняється на самоті, шукаючи і не знаходячи підходящого романтичного партнера або на Заході, або у себе на батьківщині. Насправді виявилося, що Мар’яна з «Імітації» якось увійшла в неславу, коли українські ЗМІ заполонила її теорія, що справжнє кохання може виникнути тільки зі страждання і що будь-яке кохання, яке походить від щастя, є лише імітацією кохання[134]. Мар’яну подано як роздвоєну між окремим, прагматичним достатком Заходу і емоційними, безладними поневіряннями у пострадянському світі. Як і її країна, Мар’яна дезорієнтована в цей перехідний період, що зумовлює емоційний стан, за якого щастя недосяжне. У такому руйнівному стані вона не може цілком покластися на іншу особу; навіть коли здається, що вона готова принаймні спробувати вдатися до такого кроку, доходить до катастрофічних наслідків. Забужко змальовує нездатність своєї героїні знайти істинне визнання і кохання як розширену алегорію загального іґнорування української ідентичності та культури України, яка існує в усьому світі, включно з самою Україною. Її героїня стверджує, що
[писати по-українськи] найяловіше на сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнее «Фауста» Ґете, як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати…[135]
130
Зборовська Н. Пришестя вічності / Ніла Зборовська. — К.: Факт, 2000. — С. 210.
131
Зборовська Н. Фемінний характер української ментальности / Ніла Зборовська // Сучасність. — 2001. — № 7—8. — С. 146.
132
Зборовська Н. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. — С. 194.
133
Зборовська Н. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. — С. 118.
134
Кононенко Є. Імітація / Євгенія Кононенко // Сучасність. — 2001. — № 5. — С. 36.
135
Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. — С. 37.