Січеславщина (квадрологія)

Ті, що були з рушницями, підкинули їх до пліч і безладно, розрізнено забахкали. Антін похитнувся і впав, не згинаючи ніг, як дерев'яна колода, обличчям на гострий крайок пенька.

Після пострілів у лісі знов зробилося тихо. Він мурами стояв довкола і затуляв те, що діялось у повстанському таборі над спокійною річкою Самарою.

... Через два дні після цього повстанці убили ще одного чоловіка. Цей чоловік сам був прийшов до них і попросив, щоб його прийняли до повстанського загону. Але в декого виникла підозра, що це шпиг. Ба більше: один з повстанців сказав, що бачив його в „державній варті*, а пізнав його по пишних рудих, неселянських вусах. Сам він назвав себе сільським писарем з якогось далекого села, звідки серед повстанців не було ні одного чоловіка. На його біду він чомусь із першого погляду не вподобався Молибозі, і той звелів його зв'язати. Сердега страшенно перелякався, і це його згубило.

— А чого ти так трусишся? — гукнув через голови інших той, що приніс передніше дякову голову. — Якби ти невинуватий, то не боявся б...

— Признавайся! — гримнув Молибога.

За цього чоловіка спробував заступитися Пилип Никифорович, кажучи, що в такому становищі кожне труситиметься. Але на нього визвірився Молибога:

— Не лізь не в своє діло...

Молибога починав Пилипа Никифоровича не любити за втручання в його розпорядки і навмисно робив навпаки супроти того, що той радив. Тож і тут Пилип Никифорович тільки пошкодив вусаневі своєю обороною. Вусаня відвели за кущі й розстріляли.

... Коли повстанців зібралося понад тридцять чоловіка, вони зважилися на перший збройний виступ проти „сил контрреволюції". А втім, заохотив їх до цих дій ще й наказ якогось „центру", що з ним через Сабадиря таки зв'язався Пилип Никифорович. Що це був за „центр", цього й сам Пилип Никифорович гаразд не розумів, але він почав загніжджуватись у головах повстанців, як якась опора в їхній діяльності. Через те вони не почували себе самотніми... Отож вони, довідавшись одного разу, що лісовою прочисткою їхатиме загін „державної варти", засіли в кущах та за деревами.

Саме перед цим уночі пройшов дощ, і сосновий бір, розпарений сонцем, густо пах своїм боровим духом, смолою-живицею, виповнював груди легкою бадьорістю. Коли по верховіттю проходив вітер, звідти сипалася роса, б'ючи приємним холодком по щоках, по руках, а як хто був босий, то й по ногах.

Люди — хто сидів навпочіпки, хто лежав, притуливши ложу до зарослого колючою щетиною виду — напружено ждали. Для курців це ждання було тим важке, що не можна було курити: самосадовий дим — хоч і приємніший, може, за оті лісові пахощі — видав би їх заздалегідь варті. Це ж бо не жарт — тридцять цигарок самосаду!

Василь мав себе не зовсім добре. Його нудило (либонь, від страху). Він був біля Овечки і намагався від нього не відставати. За той час, як вони пожили вкупі, молодий парубок полюбив цього веселого й розсудливого чоловіка.

— Держись, козаче, — казав Овечка, посміхаючись своїми безбарвними очима: — це не те, що в бабів сало „купувати"...