Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

При цьому ліві вдавалися до заходів відвертого тиску на уряд та членів Директорії. 10 березня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав Директорії доповідну записку, в якій вказав на необхідність «розриву переговорів із французьким військовим командуванням в Одесі» та проведення «переговорів з більшовицьким правительством, на основі визнання ними самостійної й незалежної України та українського характеру радянської влади». До цього документа ЦК УСДРП через кілька днів надіслав Директорії нове звернення, яке мало відверто ультимативне спрямування. У ньому, зокрема, наголошувалось, що для виконання вище наведених вимог Директорії пропонувалося створити новий уряд із представників УСДРП та УПСР (центральної течії). Незважаючи на те, що ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії припускало входження до кабінету представників Української партії соціалістів-федералістів, Української партії соціалістів-самостійників та Української народно-республіканської партії, політика, яку мала проводити нова Рада міністрів на чолі з В. Чехівським, повністю виключала таку можливість. Документ закінчувався відвертим ультиматумом: «ЦК УСДРП зазначає, що в разі незгоди Директорії на предложені умови, Українська соціал-демократична партія вважає себе позбавленою можливості нести відповідальність за дальший хід боротьби за загрожену в своєму існуванні Українську Народну Республіку»223.

Тим часом у Кам’янці-Подільському опозиція (до правого уряду С. Остапенка), лідером якої був колишній голова Центральної ради М. Грушевський, продовжувала всіляко пропагувати ідею порозуміння з більшовиками 224. Ліві партії намагались нав’язати свою волю за допомогою місцевого Трудового конгресу шляхом утворення ними Комітету охорони республіки, який спирався на місцевий гарнізон. Через цей орган вони прагнули змінити політичний курс Директорії у бік порозуміння з більшовиками.

До подій у Кам’янці-Подільському були втягнені чільні діячі всіх українських політичних партій. Загострення політичної боротьби, спровоковане лівими, виявило повну неспроможність українських провідників досягнути між собою згоди та виробити єдину концепцію державного будівництва в країні. Усі спроби правого політичного табору продовжити переговорний процес з Антантою та пошук шляхів об’єднання державотворчих сил не мали успіху. Зважаючи на те, що події суспільно-політичного життя супроводжувалися військовими поразками Армії УНР, Директорія пішла на поступки лідерам лівого крила і в перших числах квітня 1919 р. оголосила чергову зміну кабінету. До Ради народних міністрів на чолі з есдеком Б. Мартосом увійшли українські соціал-революціонери та соціал-демократи. Як наслідок — протистояння між лівою та правою течіями українського національного руху посилилось, поглибились також суперечності між лідерами УНР та ЗУНР.