Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
На думку українських самостійників, новий уряд дотримувався тактики запровадження в Україні ладу, близького за своїм соціальним змістом до більшовицького. Більшовики, в свою чергу, прагнули запровадити радянський режим силами самих же українських «лівих». При цьому слід відзначити, що під вплив лівих українських партій тоді потрапила значна частина військового проводу. Свідченням цьому є, зокрема, наказ по військам Дієвої армії УНР ч.51 від 3 квітня 1919 р., підписаний тимчасово виконувачем обов’язків Наказного отамана А. Мельником та заступником начальника Штабу Дієвої армії В. Тютюнником. У документі йшлося про необхідність гуманного поводження з «червоноармійцями, які добровільно переходитимуть» на бік української армії. При цьому зазначалось, що «нарід московський під загрозою розстрілу та китайських, латишських і мадярських багнетів комуністичними комісарами та «чрезвичайками» примушено воювати» з українцями — «такою ж як і сам демократією». За словами авторів наказу, росіяни не бажали більше проливати кров братнього трудового народу 225. Наказ ще раз засвідчив, що політичний провід УНР не позбувся ілюзорних сподівань досягти угоди з ефемерними «російською демократією» та «російським трудовим народом», які тим часом разом з т. зв. інтернаціональними загонами жорстоко поборювали українську незалежність.
Як уже говорилося, на папері новий уряд сповідував можливе порозуміння з УПСС та УНРП, проте декларація кабінету Б. Мартоса від 12 квітня 1919 р., яка проголосила курс на примирення з «російськими більшовиками-комуністами» за умови, що вони визнають самостійність УНР і не втручатимуться у її справи, була узгоджена тільки з С. Петлюрою й А. Макаренком (невдовзі до них приєднався і Ф. Швець), без порозуміння з рештою членів Директорії (О. Андрієвським та Є. Петрушевичем) 226. Тобто праві українські політичні сили фактично були відсторонені від влади. Як відомо, 13 травня 1919 р., вже після повстання В. Оскілка, на нараді у Радзивилові урядом та трьома членами Директорії — С. Петлюрою, А. Макаренком та Ф. Швецем було прийнято рішення вважати, що О. Андрієвський вибув із складу Директорії 227.
Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу», посилаючись на статтю генерала П. Єрошевича «Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників», стверджує, що у квітні 1919 р. визрівали наміри змінити С. Петлюру на посаді Головного отамана. На той час Наказний отаман О. Осецький, начальник штабу Дієвої Армії А. Мельник та командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець виступали за примирення з більшовицькою Росією і розгортання боротьби з Польщею. При їхній підтримці деякі міністри з уряду Б. Мартоса навіть розпочали переговори з цього приводу з головою Раднаркому УСРР X. Раковським у Києві. Цьому ж питанню була присвячена Державна нарада 11 квітня 1919 р. в Здолбунові. На ній більша частина військового керівництва країни висловилася за примирення з більшовиками, обминувши, відповідно, обговорення питання війни з Польщею 228. С. Петлюра утримався від голосування на нараді, що, з одного боку, мало засвідчити його негативне ставлення до більшовицької Росії, а з другого — прагнення залишитися на посаді й, у зв’язку з цим, згоду йти на компроміс з лівими політичними силами.
Ці політичні кроки державного проводу УНР викликали незадоволення правих українських політичних кіл, насамперед членів Української партії соціалістів-самостійників, Української народно-республіканської партії, Української партії соціалістів-федералістів та Української демократично-хліборобської партії. Після того, як ліві відмовилися співпрацювати з урядом С. Остапенка, праві — не визнали уряд Б. Мартоса. Як слушно зауважує у своїй праці «Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.» В. Верига, на ситуацію у війську «негативно впливали міжпартійна гризня та часті зміни урядів УНР» 229. Фактичний розкол між обома політичними таборами головним чином визначався дилемою — мир з більшовиками і війна з Польщею чи продовження війни з більшовиками і замирення з польською стороною. Лівий уряд УНР виступав за замирення з РСФРР, що викликало значне занепокоєння у частини військових, які гуртувалися головним чином навколо командувача Північної групи Армії УНР отамана В. Оскілка (осідок у Рівному). Північна група, за оцінкою В. Вериги, була «єдиною і останньою складовою частиною Армії УНР, яка не тільки утримувала свої позиції на Волині, але й мала деякі тактичні успіхи» 230.