Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Мазохістські й садистські інтенції в синівському національному характері

Аналізуючи еротизм у психології О. Кобилянської як мазохістську чуттєвість, Т. Гундорова виходила з того, що «становлення-тваринним» є «одна з основних ознак мазохізму»[235]. Однак таке бачення спрощує мазохізм, зводить його до ерогенної чуттєвості, перверсивний характер якої представлено в романі Л. фон З. Мазоха «Венера в хутрі» (1869) та його російській імітаційній версії — романі А. Мар «Жінка на хресті» (1916). Але для психоісторії української літератури, яка уникає ерогенної перверсивності, варто розрізняти «тваринний» ерогенний варіант мазохізму та істинно людський мазохізм, що постає поза сексуальним інстинктом, інакше неможливо буде відчитати психологічний код провідного українського характеру як національного загалом.

Становлення національного характеру виявляє його відношення до загальнолюдських феноменів мазохізму і садизму. Мазохізм — найскладніше явище з погляду класичного психоаналізу. Він є первинною психічною реальністю, пов’язаною з Танатосом, потягом до смерті, відповідно — з бажанням повернутися у психічну пустоту. Набуваючи ерогенності (сексуального інстинкту), мазохізм стає потягом до життя. Однак первісний потяг до смерті як потяг у психічну або метафізичну пустоту формується за межами сексуального інстинкту. На основі цього потягу в трансцендентне Платон характеризував психологію національного філософа, яка втілює вищу форму мужності — духовну: філософ прагне дійти до чистого пізнання, яке можливе лише «за умови звільнення від впливу тіла й споглядання речей самих по собі самою душею»[236]. Тому, за його міркуваннями, «філософи справді прагнуть померти»[237], тобто очиститися, визволитися «від нерозважливого впливу тіла» і пізнати чистоту, якою є трансцендентна істина[238]. Цей психотип українського філософа вивершив у «старосвітській» літературі Г. Сковорода. Отже, національна психологія формується як психотип філософського мазохіста: для неї любов як духовне, свідоме явище складає вищу цінність. Після Г. Сковороди цей філософський характер постає в новому часі — спочатку в творчості І. Котляревського, а згодом — у поезії Т. Шевченка. З ним пов’язано обігрування ерогенного мазохізму в «Енеїді», що складає основу низького романтизму, та творення Великого Слова на ґрунті аскетичного мазохізму у творчості Шевченка. Майже цілковита відсутність еротичної лірики у Шевченка свідчить про символічну відмову від ерогенного донжуанства, що символічно обігрувалося у Котляревського. Тобто український мужній мазохізм виявляє перевагу любові над сексуальністю, що обумовлена ніжною інтроекцією материнського образу.