Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
У контексті імперського прагнення Росії анігілювати українську інакшість це наголошування на окремішній ідентичності, поза сумнівом, відіграло націоналістичну роль. Отже, за допомогою свого дискурсу українського націоналізму «Вечори на хуторі» виходять за рамки класичного колоніального сценарію та перевертають імперські ієрархії. Хоча в передмовах Україна представлена відповідно до імперської парадигми, як провінційне доповнення до російської метрополії, світ цих повістей значною мірою перевертає цю парадигму, вміщуючи Україну в самодостатньому центрі представленого світу, а Росію показуючи як чужоземну периферію та джерело репресивної, нешанованої політичної влади. Передмови прагнуть делікатно переглянути російські стереотипи щодо України, щоб не відштовхнути російських читачів, тоді як самі повісті наважуються на антагонізм із цими читачами, представляючи невтішні стереотипи про них самих. На відміну він інших українсько-російських авторів, таких як Орест Сомов, Гоголь не зацікавлений у тому, щоб покласти добре сформовану специфіку периферії на олтар імперського багатства. Хоча критики Гоголя й цілковито проігнорували цей життєво важливий аспект, світ «Вечорів» протиставляється російській імперській культурі. Гоголь докладно зупиняється на культурних відмінностях і політичній напрузі, описуючи українсько-російський політичний устрій, навіть попри те, що він пересипає цю делікатну тему езоповим гумором і казковим маскуванням. В. В. Ґіппіус має рацію, зараховуючи Гоголя цього періоду до захисників української мови та нації як живої та сповненої потенціалу. (Пізніше з’явилося не зовсім достовірне свідчення Гоголевого негативного ставлення до використання української мови в літературі)[108]. Нестримне уславлення українського народу у «Вечорах» з часом стало болючим питанням для тих російських критиків, які ганили його за невідповідність його російського націоналізму. І справді, нічого з написаного Гоголем про Росію ніколи не дорівнялося до апофеозу України, якого він досягнув у своєму першому томі.
Класичним російським стереотипом українця в епоху Гоголя і пізніше був образ хитрого малоросса. Хоча і остерігаючись інших російських стереотипів, Гоголь повністю приймає цей. У дивовижному розмаїтті ситуацій реального життя та наративних позицій він обернув цю стратегічну хитрість на свою користь, приховуючи підривні дії або значення за маскою наївної тупості. Ця «хитрість» була чудовою адаптивною відповіддю на непередбачувану діяльність репресивної імперської держави. Вона дозволила Гоголеві зіграти з нею, а також її перемогти. Отже, він побудував «Вечори» так, щоб вони пройшли цензуру, задовольнили імперські еліти і, послуговуючись формулою Мирослава Шкандрія, представили «стійку українську ідентичність» як випадок «імперського нетравлення»[109]. Подібний подвиг уже траплявся в історії. Як показала Кеті Трампетер, Вальтеру Скотту, одному з найулюбленіших авторів Гоголя, вдалося звернутися до провінційної націоналістичної, імперіалістичної й іноземної колоніальної аудиторії[110]. Проте прийом гоголівського хитрого балансування з плином часу змінився. Український націоналізм «Вечорів» підважував російсько-імперський націоналізм, у схемі якого Україна відіграла важливу роль. Такий трюк у ранні 1830-ті роки був дещо ризикованим, але, зрештою, вибачливим, беручи до уваги моду на простонародну стилізацію та нерішучість російського націоналізму. Однак станом на 1840-ті роки, після того, як Гоголь обрав для себе шлях російського письменника, «Вечори» стали для нього обтяжливим чинником, і моє прочитання цього тексту пропонує відповідні аргументи, чому сталося саме так.
108
Гиппиус, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя, 11. Відносно української мови, у критичній літературі часто цитується свідчення Г. П. Данилевського від 1886 року про його зустріч з Гоголем 1851 року, під час якої Гоголь нібито критикував Шевченка та літературу, написану українською, наполягаючи на тому, що всі слов’яни мусять писати по-російськи (Исторический вестник 26 [1886]: 478–479). Хоча 1851 року, можливо, Гоголь і насправді захищав правильність свого вибору, це свідчення слід сприймати з дещицею недовіри. Воно зберігається у формі діалогу та містить коментарі про тон голосів співрозмовників і навіть їх розташування у кімнаті. Те, що Данилевський міг пригадати такі подробиці 35 років по тому у своєму щоденнику, здається малоймовірним. Його твердження про те, що він записав свої враження невдовзі після розмови, не було верифіковане. Те, що він подає як реальний документ, більшою мірою читається як вимисел, у якому Данилевський був вельми вправним. Пристрасність русоцентричних настроїв у цьому свідченні не підтверджена жодним іншим висловлюванням Гоголя. Однак це досить добре поєднується з імперською політикою русифікації 1880-х років, яку Данилевський, будучи діяльним співробітником уряду й українцем за походженням, що писав виключно російською, поза сумнівом, підтримував (Данилевський служив у міністерстві освіти й упродовж двох десятиліть очолював офіційний орган під назвою Правительственный вестник). Хоча зерно істини й може критися в історії Данилевського, це свідчення не є достовірним фактом про погляди Гоголя.
109
Shkandrij, Russia and Ukraine, 108.
110
Katie Trumpener, Bardic Nationalism: The Romantic Novel and the British Empire (Princeton, N.J.: Princeton Univ. Press, 1997).