Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
— Супер не знає.
Долорес пирснула зі сміху. Справді, хіба не безглуздо питати Супера, коли він не має ніяких безпосередніх відомостей. Долорес стало шкода його.
— А як ти гадаєш, Супере? — спитала вона.
Найкращий механомозок сонячної системи, що його останнім часом використовували на Тритоні для потреб Бази та сектора Десятої Тисячі, зразу повеселішав.
— Супер гадає, — почувся його впевнений голос, — що можуть боятися, але не повинні.
Долорес, Майк і Назим уперше за сьогодні весело засміялися, хоч так нічого й не з’ясували.
У їхніх голосах бриніла надія, дарма, що в наступі на Чорну Ріку тепер, мабуть, почалося найважче.
Про те, що вони не мають захисту від пострілів вогнеметів, перший подумав Алик.
Подумав раніше від сестри та Йона, бо “Розвідник” почав обстріл метеорів швидше, ніж КБ-803.
І думка, що від вогню його вогнеметів не захистить нікого навіть найтовщий шар титаніту, була для хлопця неприємнішою за всі сьогоднішні лиха.
До того ж хлопець ніколи ще не почувався таким самотнім, як тепер. Звичайно, його оберігав сам “Розвідник”, але не того йому хотілося. Якби хоч на хвилю відчути коло себе людину — розумну й прихильну. Або хоч когось схожого на людину, як Робик. Той напевне не зрозумів би Алика. Напевне спитав би ввічливо: “Чого ти боїшся, коли не тобі загрожує небезпека?” І якби Алик обурився — щонайбільше перепросив би його, сказав би, що він не людина і на почуттях зовсім не розуміється.
Та все ж таки хлопець тужно подумав, що навіть така розмова була б щастям.
Алик намагався відігнати від себе ті прикрі думки. Він ловив кружальцем прицілу нові й нові кам’яні брили й натискав на педалі вогнеметів. І силкувався взагалі ні про що не міркувати. Та хіба можна навіть подумати, що не будеш ні про що міркувати? Адже це й є вже якесь міркування!
— Не будь дурнем! — сердито вилаяв себе Алик.
— Вибач, керівнику, але я не зрозумів, — озвався ввічливий голос “Розвідника”.
— Цить! — крикнув хлопець, виведений з рівноваги тим несподіваним втручанням.
— Наказ прийнято, — шепнув голос.
Алик засоромився. Навіть не тому, що тут усе записувалося, за винятком його власних думок, і що потім увесь світ дізнається, як Алик Рой вилаяв “Розвідника”.
Йому було соромно перед самим собою.
— Відміняю наказ, — сказав Алик. — І прошу пробачення.
— Будь ласка.
Хлопець замовк, бо назустріч “Розвідникові” летіла нова хвиля — цього разу дрібних, густих, мов град, метеорів.
Потім Алик спитав:
— “Розвіднику”!
— Слухаю, керівнику.
— Коли ми підійдемо до того місця Чорної Ріки, де мають бути “Альфа” і “Бета”?
Голос, не задумуючись, відповів:
— Через дванадцять хвилин.
— Так швидко?! — боязко шепнув хлопець.
— Через одинадцять хвилин п’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім секунд… — почав відраховувати “Розвідник”.
Спершу Алик хотів наказати “Розвідникові”, щоб той замовк, але потім передумав. Він навіть трохи зрадів, бо не почувався тепер таким самотнім. Нехай говорить!
— “Розвіднику”! Відраховуй далі час! — звелів він.
— Слухаю, — відповів “Розвідник”. — П’ятдесят п’ять, п’ятдесят чотири, п’ятдесят три…
Алик усміхнувся і, мружачи очі, націлився на нове скупчення метеорів, що летіли просто на “Розвідника”, потім натиснув на педалі.
У простір знову шугнув стовп вогню, відблиски якого видно було навіть на екрані Головної Бази, віддаленої на вісім тисяч мільйонів кілометрів.
— Ми вкладаємося в час? — спитала Алька.
— Атож.
— А коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти? — знову озвалася Алька, і Йон раптом засмутився, бо почув у її голосі сльози.
Хлопець не питав, що сталося. Він теж подумав уже про те, що на Головній Базі так перелякало Майка й Назима, що мучило Али-ка на “Розвіднику” і що тепер доводило до плачу Альку.
Однак він недооцінив її. Бо не встиг ще й відповісти, як вона сказала вже цілком спокійно:
— Це тільки мить, Йоне. Я була перелякалася, але це вже минулося. Кажи, коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти?
Йон на хвилю зменшив швидкість і глянув на контрольну таблицю.
— За одинадцять з половиною хвилин.
— Що?! — майже скрикнула Алька.
— Коли тільки годинники не помиляються, — суворо додав хлопець.
— Ти гадаєш, що й вони здатні зіпсуватися?
— Все можливе.
Космоліт КБ-803 вже кільканадцять секунд рухався ніби вирізаною у густій кризі, трохи крутою, але чіткою стежкою.