Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
На жаль, ніхто не знав напевне, де вони перебували. Тому екіпажеві КБ-803 доводилося шукати космольотів здебільшого навмання, їм було страшенно важко, бо від якогось часу вони посувалися як сліпі. Щоправда, послуговуватися власними очима вони могли.
Але вже сотні років відомо, що в космічному просторі тільки той не сліпий, хто може користуватися радіохвилями і розвідувальним промінням.
Крім того, дуже небезпечна була також зброя, якою вони трощили метеори. Коли нею керували автомати, то позитронові вогнемети стріляли на передбачену відстань з точністю до одного сантиметра. І досить було захисного титанітового шару (яким забезпечували всі механопланети, космольоти, ба навіть космічні скафандри), щоб людині не загрожувала небезпека, бо під самий вогонь вона не могла попасти.
Однак у цій битві з Чорною Рікою вогнеметами космольота керували живі люди з примітивними органами чуття. Тут взагалі не могло бути й мови про цілковиту точність. А той, хто попав би під полум’я вогнемета, загинув би напевне. Ніякий титаніт не зміг би його захистити.
Про це людям було відомо аж надто добре. Бо хоч минуло понад чотириста років від катастрофи на Плутоні, коли під вогонь вогнеметів через помилку приладів попав великий пасажирський космоліт і за якусь півсекунди загинуло біля двох тисяч чоловік, — про неї знали навіть малі діти, як про велике застереження.
Саме тому, коли на Головній Базі стало ясно, що вогнемети “Розвідника” і космольота не працюватимуть автоматично, Майк Антонов і Назим Сумеро злякано перезирнулися.
— Вони втратили зв’язок, — повільно сказав Майк. — Отже, будуть діяти далі без автоматів.
— Так, — шепнув Назим.
— А що буде… — почав Майк.
— Коли… — повів далі Назим.
Проте обидва не докінчили своєї думки. Тоді озвалася Долорес. Вона вже встигла перехвилюватися і тепер не тільки була спокійна, а й сповнена надії.
— Про що ви? — наче байдуже спитала вона.
Ніхто їй не відповів.
— Ну, кажіть же, — не відступала вона.
— На Головній Контрольній Станції, де вони перебували, стояла тиша.
На екрані виднів контур Чорної Ріки. Але дванадцятий сектор був надто далеко, щоб без допомоги “Розвідника” чи хоч би передавачів з космольотів збільшити зображення.
І все-таки на чорному контурі видно було якесь легеньке тремтіння, немов луна дуже далеких і малих громовиць. А крім того, на станції було чути лише подих трьох людей і бурмотіння Супера, який без упину, але даремно чекав на перші донесення про наступ на Чорну Ріку.
— Слухайте, — мовила Долорес, завваживши те дрібне мигтіння в глибині Чорної Ріки. — Вони почали наступ!
Назим кивнув:
— Я саме цього й боюся.
— Найвідважніший пілот нашого часу боїться? — усміхнулась Долорес. — Не вірю.
— Від полум’я вогнеметів нема заслони, — сказав Майк.
Долорес кивнула головою — чи то сумовито, чи то глузливо, підійшла до них і поклала руки одному й другому на плечі.
Всі троє дивилися на екран. Долорес притягла їх ближче до себе.
— Чи ви могли б зробити інакше? — спитала вона.
— Ні.
— Чи був якийсь інший спосіб порятунку?
— Ні.
— Чи слід було за всяку ціну рятувати дітей?
Майк і Назим мовчали. Долорес посміхнулася.
— Поміркуйте, хлопці, — сказала вона. — Адже саме так хотів учинити Робик. А вони самі йому не дозволили.
— Вони ще діти, — буркнув Назим.
— Ні, — відповіла Долорес. — Вони вже люди, що вміють думати. Вже кілька років, як уміють думати. Хіба цього мало?
— Ні.
— Якби ми їх тільки врятували, гадаєте, вони пробачили б нам?
— Мабуть, ні.
— Мабуть?
— Напевне ні.
Це “напевне ні” Майк і Назим вимовили одночасно. Майк глянув на Долорес. його втомлений погляд трохи прояснів.
— Дякую, — сказав він.
Долорес погладила його по сивому волоссю й подумала: “За сьогодні його в тебе стало ще більше”.
— Але… — почав Назим. — Я не можу про це не думати…
— Годі, — сказала Долорес. — Ти, найвідважніший пілоте! Чому ти боїшся за них? Вони не просили тебе про це! Може, вони й самі не бояться.
Майк звернувся до Супера:
— Скажи, Супере, чи вони не бояться.
Всі екрани, таблиці та стрілки Супера яскраво засвітилися. Адже він мав здатність розглядати водночас трильЙони різних комбінацій думок. І все одно Супер не відповідав цілих сім секунд, довгих, як вічність. Нарешті він сказав, наче жаліючись: