Найкращий сищик та падіння імперії

— Добре. Але ми ж будемо першими, хто отримає цю історію!

— Домовилися, — кивнув я.

Ми потиснули один одному руки, Гарегін був щасливий, наче не віддав, а отримав гроші.

— Іване Карповичу, дозвольте від бійців нашого загону вручити вам невеличкі подарунки на знак нашої поваги. — Він свиснув, його тарантас наблизився. Гарегін узяв звідти велику сулію в корзині. — Це найкращий коньяк. Спробуйте. А це хороший кинджал. А це шабля. Дамаська сталь!

Він кілька разів розітнув повітря, і з його рухів було помітно, що рубати він любить і вміє. Я подякував за подарунки, Гарегін назвав адресу в Тифлісі, через яку я міг тримати з ним зв’язок, після чого відкланявся і поїхав.

— Ви обережніше з цими вірменськими бандитами, — порадив мені Саманд.

— Вони хіба не в армії?

— Вони — дашнаки. Коли треба, то в армії, а коли треба, самі по собі. Небезпечні люди. А про що ви балакали?

— Вони запрошували мене до себе в гості.

— Не їдьте нікуди з Тифліса, тут так добре і безпечно, — переконував мене Саманд.

Коли приїхали до штабу, там уже чекав схвильований Демидко.

— Командувач Кавказької армії Микола Миколайович Юденич сьогодні проводить прийом на вашу честь.

— На мою честь? — Я аж злякався. — Господи, як можна проводити прийом на честь рядового!

— Прийом на честь найкращого сищика імперії! У вас є хороший костюм?

— Хіба я буду не у формі?

— Ну що ви, Іване Карповичу, вам потрібен фрак!

— Та у фраці я наче корова на льоду почуваюся!

— Не перебільшуйте, Іване Карповичу. Ходімо!

До вечора виряджали мене, наче панночку на перший бал. Я страшенно змучився, бо не любив оцих світських забав. Коли приїхали на бал, там зібралося кілька сотень найкращих людей Тифліса, багато військових, чиновники, фабриканти, купці. Мене підвели до генерала Юденича, який подякував за мою допомогу у викритті турецького шпигуна.

— Пане генерале, насправді допомогти я не зміг, але, якщо ви, звісно, не проти, хотів би продовжити розслідування, щоб дізнатися про зв’язки загиблого, бо не можна виключати, що працювала ціла шпигунська мережа, — заявив я.

— Буду радий, якщо ви залишитеся у нас, — кивнув Юденич, чоловік трохи огрядний, заморений, із розчарованим виразом обличчя, так, наче не він командував найуспішнішою армією імперії.

Я відійшов, до мене почали підходити і знайомитися люди, десятки людей, я не міг їх запам’ятати, хоча Демидко пошепки розповідав про них. Я пітнів, намагався усміхатися, хоч якось відповідати, а сам почувався ведмедем на ярмарку, якого обступив натовп дітлахів і роздивляється, кидається яблуками, сміється.

Потім заграв оркестр, і увага з мене потроху перемістилася до танцювальної зали. Я хотів утекти, але Демидко сказав, що це буде вкрай неввічливо.

— Пане підполковнику, я ж проста людина, важко мені тут, — поскаржився я.

— Іване Карповичу, візьміть келих із шампанським, знайдіть кімнату, пересидьте там деякий час, а потім виходьте. Ви ж головний гість свята.

Я так і зробив. Тільки замість шампанського взяв чарку коньяку і зайшов у велику кімнату поруч. Там стояла купа книг у дорогих палітурках. Я взяв навмання одну, розгорнув її, вдав, наче читаю, сам же намагався розкласти по полицях події цього дня. Але не встиг, бо за хвилину в двері постукали. До кімнати зайшов чоловік із погонами полковника. Високий, трохи повнуватий, з пишними вусами і круглою лисиною. Здається, чоловік раніше підходив до мене, але як його звати, я не запам’ятав.

— Іване Карповичу, дозвольте.

— Так, звісно, — кивнув я.

Чоловік сів поруч.

— Іване Карповичу, я хотів би поговорити з вами про полковника Саркісова.

— Слухаю вас.

— Я його близький товариш, і я не вірю, що він був шпигуном, — сказав полковник, весь розчервонілий від хвилювання. — Я не знаю, як пояснити його самогубство і ту записку, але він не шпигун! Навпаки, він полював на тих шпигунів! — Останні слова полковник уже шепотів.

— Полював? — зацікавився я.

— Так! Кілька тижнів тому він сказав, що в нього є деякі підозри, які він не озвучуватиме, поки не знайде підтвердження.

— Що він мав на увазі?

— Не сказав. Але я знаю, що він їздив у цій справі до Батума.

— До Батума?

— Так, він хотів щось перевірити. Приїхав учора ввечері. Ми трохи поговорили. Вже було відомо, що ви їдете. Він дуже вас чекав.

— Мене?

— Так, казав, що сам не знає, як розплутати цю історію, але ви зможете правильно зрозуміти ті факти, що були у нього.

— Які факти?

— Він не сказав. Пояснював тим, що не може просто так звинувачувати людей. Він хотів сьогодні зустрітися з вами. А потім це несподіване і загадкове самогубство! І зникла тека з матеріалами його розслідування! — шепотів полковник.

— Була тека? — здивувався я.

— Так, він показував її, чорна тека. Її немає ані вдома, ані тут, у штабі.

— Дивно.

— Дуже дивно! Ви вірите, що він був шпигуном, Іване Карповичу?

— Я — сищик, то чи вірю я, чи не вірю, не має значення. Головне — чи є докази, чи їх немає.