Найкращий сищик та падіння імперії

— Дивно, що людина кілька років була шпигуном, трималася, а потім ось так легко зірвалася. А чому б не спробувати бодай утекти?

— Іване Карповичу, до чого ці запитання? — здивувався підполковник. — Головне, що шпигуна знешкоджено!

— Я завжди запитую. Я ж сищик. Усіх підозрюю і нічому не довіряю. Ну, така в мене робота, ви не хвилюйтеся.

— Я розумію, що вам трохи прикро. Здолали такий довгий шлях, а тут ось так, але справу ж розкрито! Вами розкрито, принаймні за вашої участі, завдяки вашому імені!

— Думаю, що ні. Навіть якщо шпигун таки викрився, де гарантії, що він був один? Бо залишилися люди, через яких він передавав звіти туркам. Тут багато ще чого розслідувати.

— Ви справді так думаєте? — здивувався підполковник.

— Так. А ще ж тут весна, все зеленіє, тепло, а уявляєте, яка погода зараз у Петрограді? — Я скривився, бо столичну погоду встиг щиросердно зненавидіти.

— О, тут я вас розумію! А знаєте, ви кажете слушно! Тут ще є що пошукати! — зареготав Демидко. — Край чудовий. Я сам із Кубані, у нас там теж непогано, але у Тифліс просто-таки закохався!

Невдовзі ми приїхали до будинку, де жив полковник Саркісов. Біля дверей стояло двоє солдатів, які пропустили нас усередину.

— А де поліція? — здивувався я.

— Та зараз вирішують, як бути. Можливо, обійдемося без поліції, — пояснив підполковник.

— Як так?

— Ну, шпигун у штабі фронту — це ж скандал. Не виключено, що вирішать зам’яти справу. Нещасний випадок, поховають із почестями і все. Проходьте, тіло на другому поверсі.

Ми піднялися. Полковник, тлустий чоловік із чорним волоссям, яке було навіть на спині, лежав посеред кімнати. Судячи з великого ліжка, — спальні. Під вікном стояв стіл, на якому була друкарська машинка.

— Ось на ній він і написав передсмертну записку, — сказав Демидко, помітивши мій погляд.

Я дивився на труп у самих кальсонах. Лежав на боці. Я обережно перевернув тіло на спину.

— Ви що робите? — захвилювався Демидко.

— З чоловічим здоров’ям у покійного було все добре, — показав я те, що стирчало в кальсонах. — Він був одружений?

— Так. Але дружина вже кілька років жила у батьків у Нахічевані-на-Дону.

— А вам не здається дивним, що чоловік збирається вмирати, пише передсмертну записку і ковтає отруту в самих кальсонах? — спитав я.

— Мабуть, не наважився надягти мундир, який заплямував, — закивав головою Демидко.

Я підійшов до ліжка. Воно не було заправлене, просто закрите ковдрою. Відкинув її. Дві білих волосини, зім’яте простирадло з плямами. Тут кохалися.

— У покійного була коханка? — спитав я.

— І не одна, полковник любив жінок.

— Здається, він кохався тут перед смертю.

— Ну, можливо. Востаннє вирішив себе потішити.

Біля ліжка стояв невеличкий столик. На ньому пляшка шампанського, цукерки. Але келих лише один. І порожня попільничка.

— А покійний курив?

— Так, багато.

— Цигарки чи люльку?

— Цигарки.

— Дивно, що перед смертю не покурив, — показав я на попільничку.

— Ну, може, не до того було, — розвів руками Демидко. Якщо людина чогось не хоче бачити, вона не побачить.

— А де записка?

— У штабі.

— Ви її читали?

— Так.

— Покійний пояснював, чому став працювати на турків?

— Написав, що був змушений.

— Ким?

— Не написав. Просто зізнавався і просив вибачення у всіх.

Я присів біля килима, на якому лежало тіло. Придивлявся до напрямку ворсу. З нього можна зрозуміти, чи по килиму чогось не тягли.

— А як дізналися про загибель полковника?

— Він зранку відпросився, але об одинадцятій обіцяв повернутися. Не прийшов. По нього послали солдата. Коли той прибув, двері були зачинені. Солдат постукав, йому не відчинили. Тоді він пішов до трактиру, де полковник любив пити чай. Там Саркісова теж не виявилося. Солдат знову повернувся до будинку. Цього разу двері були відчинені. Він покликав полковника, той не відповідав. Солдатові це здалося підозрілим. Він пішов нагору і побачив тіло. Одразу ж побіг до штабу. Іване Карповичу, а навіщо ви розпитуєте?

— Робота в мене така, — заспокоїв я Демидка.

Він подивився на мене, потім підійшов і прошепотів:

— Ви підозрюєте, що тут щось не так?

— Я впевнений, що тут щось не так, — закивав я. — Але хай поки що це залишиться між нами.

Мені треба було знати, чи можна довіряти Демидкові. Перевірити це просто — довірити йому одному якусь таємницю. Якщо за тиждень таємне не стане явним, довіряти йому більш-менш можна.

— Але чому? — також пошепки спитав підполковник.

— Я ще не бачив жодного самогубства, коли чоловік спочатку запросив би жінку, пив би шампанське, злягався з нею, потім надрукував би передсмертну записку. Ви розумієте, що передсмертна записка — це крик душі. Хто довірить свій крик друкарській машинці? Далі. Якщо він збирався отруюватися, то навряд чи залишився б у самих кальсонах, які чомусь налізли ледь не на груди. Або це найдивовижніше самогубство у світі, або це зовсім не самогубство. Але ми поки що вдаваймо, що не сумніваємося. Добре?

— Якщо це не самогубство, то що? — схвильовано спитав Демидко.

— Подивимося. А мені потрібен список коханок покійного.