Найкращий сищик та падіння імперії

Я замислився, а потім почув, що у проході Мельников щось патякає про Кавказ. Я вийшов, побачив якогось чоловіка у потертому пальті, який уважно слухав капітана. Той аж хвіст розпушив, розповідав про секретне завдання на Кавказі. Я схопив чоловіка за шкірку і вкинув у купе. Приставив браунінг до лоба.

— Ти хто такий?

— Не стріляйте, Іване Карповичу, не стріляйте! — зашепотів він так перелякано, наче я тільки те й робив, що людей стріляв.

— Іване Карповичу, що ви робите? Це купець, їде до Тифліса у справах! — заступився за свого співрозмовника Мельников.

— Уперше бачу купця в такому потертому пальті. Та йому ж чаю в трактирі не подадуть, поки не розплатиться наперед, купець цей. Хто такий, питаю?

— Я, я, я з газети «Вечірній час»! У мене завдання супроводжувати вас! — заторохкотів чоловік. — Я нічого поганого не роблю! Просто публіка дуже цікавиться вашими справами, а її годують якимись вигаданими побрехеньками, які випускають від вашого імені!

Демидко торкнувся моєї руки. Показав, що нам треба вийти.

— Капітане, пригляньте за нашим гостем! — попросив я Мельникова, який тільки очима кліпав.

Ми вийшли з підполковником.

— Ви знаєте, що таке «Вечірній час»? — прошепотів Демидко.

— Якась газета.

— Не якась, а найпопулярніша в Петрограді. Видає її Борис Суворій, у якого тісні зв’язки з керівництвом контррозвідки, — шепотів Демидко мені на вухо.

— А, ну тоді я його не викидатиму у вікно, як збирався, — зітхнув я.

— Ви збиралися викидати його у вікно? — Підполковник перелякано вирячився на мене. Невже в мене була така погана репутація?

— Звісно, ні! Я пожартував.

Я повернувся до вагона і почав розпитувати газетяра, що йому було відомо.

— Іване Карповичу, зазвичай я запитую, — здивувався він.

— Зараз незвичайний випадок, ти ж маєш справу з найкращим сищиком імперії.

Знав він небагато, в завдання ж його входило висвітлення мого перебування на Кавказі зі щоденним надсиланням детальних реляцій. Все це було схоже на цирк, а не на полювання на шпигунів. Цирк, влаштований столичним керівництвом контррозвідки. Ну, цирк то й цирк.

Дізнавшись усе, що потрібно, я виставив газетяра за двері і наказав триматися на відстані, достатній, щоб убезпечитися від пістолетної кулі. Здається, він сприйняв мої слова цілком серйозно. Ну й добре.

Більше пригод у дорозі не було, якщо не зважати, що на одній зі станцій Мельников забіг до буфета, замовив графин горілки, який випив до дна, після чого спробував утекти, не розплатившись. На слизькому пероні впав і розбив голову, але зміг підвестися і застрибнув у потяг, що вже рушив з місця. На наступній станції довелося надсилати телеграфом гроші до буфету, щоб не було скандалу. Капітан обіцяв більше не пити і не пив, бо дуже вже в нього боліла голова.

Коли ми вже їхали уздовж гір, я спитав Демидка, чи чув він щось про абрека Туташхію, з яким мені одного разу довелося зустрітися і якому я був дуже вдячний.

— Звісно, чув! Дуже небезпечний злочинець! Його не могли спіймати багато років, хоча встановили велику нагороду за його голову і обплутали інформаторами. Але він наче відчував небезпеку і завжди зникав до того, як ми його оточували.

— А що з ним зараз?

— Його вбили.

— Вбили? Хто? — здивувався я.

— Власний син. Просто блискуча операція, яку розробив офіцер із місцевих, здається, родич цього Туташхії.

— Родич?

— Так, він добре знав абрека, його психологію. Знав і те, що він чекає удару з будь-якого боку, але тільки не від сина. То й завдав удару саме там. Зараз той офіцер отримав підвищення і переїхав до Петрограда. А чому ви питаєте?

— Та просто чув про нього. Ох, які ж гарні краєвиди! — захопився я і припав до вікна, щоб змінити тему розмови.

Коли прибули до Тифліса, нас зустрічала купа газетярів і авто від командувача Кавказької армії Миколи Юденича.

— Ну, Іване Карповичу, зберегти мету вашого перебування тут у таємниці не вдасться, — сказав Демидко і показав куплену на вокзалі газету. У ній докладно описувалося, що найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора прибув, щоб викрити турецьких шпигунів.

— Хай їм грець! Звідки вони дізналися про шпигунів? — спитав я, хоча відповідь знав. Мої доброзичливці з Петрограда робили все для провалу моєї поїздки. Тому я дедалі більше хотів знайти тих шпигунів. І втерти декому ніс.

Нас відвезли до штабу, де мене зустрічало одразу кілька генералів. Обмін люб’язностями, прохання підписати журнали. Потім нас із Мельниковим відвезли до готелю, щоб ми відпочили з дороги. Мельников хотів утекти, але я його не відпустив, забрав взуття. Босоніж у формі він би вийти на вулицю не наважився, принаймні поки що. Я сів думати над справою, коли у двері постукали. Підійшов із браунінгом, готовий до сюрпризів.

— Іване Карповичу, це я! — почув я голос підполковника Демидка, на диво бадьорий голос. І ми ж домовлялися, що він заїде по нас надвечір.

— Що трапилося? — спитав я, коли впустив підполковника.

— Іване Карповичу, ну ви даєте! — Він почав мене обнімати. — Це ж треба — розкривати злочини самою своєю присутністю! Я вражений!

Він місця собі не знаходив.